Розділ 20

По дорозі Микита спитав Вермонта:

- А тебе хоч, як звати?

- Юра.

- І як ти сюди потрапив?

Співрозмовник глянув на Жилу і неохоче додав:

- Воював на Донбасі, а потім сюди в найманці пішов.

- Так ти з України?

- Ні. я з Краснодарського краю.

- Ясно, а чому пішов з фронту?

- Розчарувався я в ідеалах сепаратистів. Багато там не так було, як показували по ТБ.

- А до того, чим займався?

- Щось ти дуже цікавим став, - перебив Вермонт і продовжив, - Я був кадровим військовим.

- Російський кадровий військовий з ідеалами Січі? Це щось новеньке.

- Уявляєш? І таке буває. Всі можуть помилятися, але не всі стараються виправити помилки.

- Не всі, комусь простіше сховати правду.

- Хочеш сказати твої без гріха?

- Що ти маєш на увазі?

- Заміть, поставки наркотиків “кришує” СБУ. То яка тепер між нами різниця? Та ж частина механізму, який я хочу зруйнувати.

- І чому ти його хочеш зруйнувати?

- Є в мене на це свої причини.

- І давно співпрацюєш з Січчю?

- Давай я тобі відкрию маленьку таємницю: я сам з Січі. Як тобі таке? Але я працював лише з Ноєм, ще задовго до того, як ти тут з’явився.

- І я тобі відкрию таємницю: я також воював на Донбасі. Тільки по іншу сторону.

Юра промовчав, але потім, важко видихнувши, промовив:

- Ну молодець. В чомусь я вам навіть заздрю.

- І в чому?

- У вас є ідея. Світла ідея. А це вже половина перемоги. Ти не подумай, я не виправдовуюся. Просто хочу сказати, що наш режим це не вся Росія, - потім він спинився і дістав з рюкзака маску з вирізаними очима і ротом та подав її Жилі, - Вдягни, бо якщо упізнають то розпитувати не стануть.

Микита одягнув маску і сказав:

- Дякую. От ніколи б не подумав, що буду боротися плече до плеча з росіянином, що воював по ту сторону фронту, проти СБУ.

- Немає нам виправдання, - сказав важко Вермонт, а потім, трохи повеселівши, додав, - Я, все-таки, на одну чверть українець. Бабця моя родом зі Львова була.

- Ше той партизан, виходить?

- Ага. Ми вже майже дійшли. От, зараза!

- Що таке?

- Там хтось є.

- Йдемо тоді далі?

- Ні. Далекувато.

Сталкери підійшли до барлога і Юра постукав.

- Хто там? - прозвучало звідти.

- Це я, Вермонт.

- ППЗ увімкни!

- Зараз. Побачив?

- Ага. зачекай хвилинку, - та стало чути як хтось відтягує засуви.

Двері відчинилися і звідти виглянув Ведмідь.

- Заходьте!

Він уже встиг розтопити пічку, а тому всередині було тепло і затишно.

- Ви куди так? - спитав Ведмідь.

- Хотіли в Страхолісся, але замовник назад в Горностайполь попросився.

- А він чого мовчить?

- Не вміє по-нашому.

- А чому маску не скине?

- Слухай, багато ти хочеш знати.

Ведмідь подав кружку з кип’ятком Жилі, а той у відповідь протяг:

- Нееет!

Сталкери засміялися, на що Вермонт підмітив:

- І так весь день. Відведу краще його назад, від гріха подалі. А ти куди зібрався?

- Я в Городище. Хочу до групи Якута приєднатися.

- А він, хіба, не біля Королівки зараз?

- Ні.

- І що він тут робить?

- Твою роботу, між іншим.

- Мою?

- Раніше Кант в лісах біля Городища часто “шастав”. Видно в нього сховище там є.

- Я свою роботу знаю. Не думаю що він так близько засів, а за Куповате у вас духу сунутися не хватить.

Ведмідь промовчав, але потім сказав:

- Ти, бачу, також не сильно туди спішиш.

- А тобі щось не подобається?

Опонент насупив брови, але нічого не відповів. Більше того вечора вони не говорили.

---

На другий день, перед виходом, Вермонт відрахував тисячу і протяг її Ведмедю.

- Це що? - спитав він.

- Я мав Якуту маленький боржок віддати, але все ніяк зустрітися не виходить. Передаш йому.