Розділ 11

В столовій тим часом господарювала Яна, що вела розмову із повнуватим чоловіком в ковбойському капелюсі і рушницею в руках.

“Ковбой” крутив рушницею, показуючи її всім, а завершив її представлення він так:

- І приклад в неї із слонової кості. Дуже зручний і дуже дорогий. Мені її в Африці подарували коли ми там на левів полювали.

Яна знизала плечима і відповіла:

- Не хочу вас розчаровувати, але леви тут не водяться.

- Водилися, - перебив її Кант, що саме входив з Жилою в столову, - Просто всіх їх наші щурі загризли.

- А от і ваші провідники, - посміхнулася вона.

Замовник повернувся вбік і поглядом “зміряв” сталкерів, потім одним махом випивши склянку з чимось міцним, промовив до них.

- Я б і сам пішов, але не знаю дороги та і потрібен мені хтось, хто буде нести мої валізи.

- Ого, сам Дон Кіхот до нас завітав, а ми, значить, оруженосцями будемо? - перепитав Ярославович.

- Я би вам зброю не довірив, лише валізи, - парирував гість та додав, - Називайте мене Річард, Сер Річард.

- Ми провідники, а послуги двох додаткових помічників будуть вартувати ще дві тисячі доларів.

Замовник мовчки взяв одну з валіз, відчинив її та відрахував звідти дві тисячі.

- Ось, - мовив він.

Кант слухняно взяв гроші та валізи і чемно попросив:

- Сер Річард, слідуйте за мною, - на що гість з задоволеним обличчям покрокував за ними.

Валізи “вручили” одному з темних. В голові колони пішов інший орденівець з Ярославовичем, за ними гордо ступав замовник з рушницею в руках, далі вищезгаданий темний з вантажем, а замикав її Микита.

Подолавши майже весь шлях і не дійшовши менше кілометра до Медвина, гість заявив:

- Я бачив щось там, в кущах!

Кант неохоче відповів:

- Вам здалося, це був щур, сер.

- Ні, там була якась постать. Даю слово, там щось сидить!

- Додаткове сафарі буде коштувати ще десять тисяч, - намагаючись його вгамувати, відповів Ярославович.

- Згоден! - прозвучало у відповідь і він, звівши рушницю, попрямував у кущі.

Один з орденівців хотів його спинити, але, забігши вперед, втрапив прямісінько в капкан, який з характерним звуком замкнувся.

Темний заверещав і зашипів, після чого з кущів показалася висока, під два метри, постать в плащі, що, грізно виючи, засміялася.

Замовник “висадив” в неї всю обойму, натомість нападник ще дужче засміявся і ринувся назад, потягши за собою ланцюг, на який був насаджений капкан. Дотягши до себе кінець ланцюга з невдахою, люммі одним ударом кігтястої руки зніс голову темному, після чого, хутко набираючи швидкість, побіг за іншим орденівцем, а той, порушуючи всі закони гравітації, одним махом вискочив на дерево.

Тим часом Кант з Жилою, стоячи позаду нього, “палили” з рушниць мутанту в область нирок, після чого той, затикаючи одною рукою кров, що тонкими струмками хлинула з рани, обернувся до сталкерів.

- Біжи! - викрикнув Микиті Ярославович і сам кинувся навпростець, - Біжи, бо поки він стече кров’ю, встигне ще нас пошматувати!

Так сталкери наввипередки дременули в хащі, не розбираючи нічого перед собою. Здавалося, він от-от настигне їх, але мутант знесилено заревів та звалився на землю.

Не довіряючи власним вухам, сталкери бігли ще деякий час поки Ярославович не втомився і відстав.

- Фух… - видихнув Кант, - Ти де? Живий хоч?

Микита недовірливо припідняв голову з кущів, за метрів двадцять звідти:

- Він уже все?

- Ага.

Повернувшись, зіштовхнулися з іншою проблемою - ніде не могли знайти Річарда.

- От зараза, сидить десь зараз, переляканий, з рушницею в руках, - констатував Кант.

- Сер Річард! - гукав Жила.

Проте ніхто не відгукнувся. За мить темний зіскочив із дерева.

- Я бачив як він схопив валізи і побіг вправо!

- Йдемо, показуй швидко, куди, - відповів йому Ярославович, але достатньо було їм повернути трохи далі вправо, як замовник впритул, з рушниці, “розніс” в друзки каску, а з нею і голову орденівцю.

- Не стріляй! - викрикнув Микита.

- О май гад, оу май гад, - повторював Річард, - Я думав… Я, я не знав! Це створіння… Воно було тут, даю слово!

- Добре! Добре, тільки не стріляй, - заспокоював його Кант і вихопив в нього з рук рушницю.

- Я, я не хотів.... Він вискочив… Я не думав…

Поки сталкери відрізали трофейні руки і голову мутанту, Річард трохи прийшов в себе. Коли Жила і Кант повернулися, закопавши два тіла і тушу мутанта, гість встав з валіз, дістав з однієї гроші і подав їх Ярославовичу.

- Тут десять, як ми домовлялися і ще десять, за спричинені незручності.