Розділ 7

Микита затулив бік рукою і щосили біг. Сили покидали його, але, стиснувши зуби, він продовжував бігти та мигцем звірив шлях - ще чотири кілометри.

Ноги ніби налилися свинцем і вже було чути ззаду крики від погоні, проте ще залишалося більше кілометру. Аномалій траплялося по дорозі все більше, а тому час від часу присідав, згрібав жменями землю та кидав її максимально перед собою.

Уже слабо розрізняв дрібне попискування датчика аномалій на зап’ясті, а погляд розмивався, коли на ППЗ прийшло повідомлення: “Шторм. Три хвилини. Відлік пішов. ”

До масивних дверей добіг уже з останніх сил, важко було навіть стукнути кулаком по грубій металевій рамі, а потім все йшло уривками… Обличчя незнайомого сталкера, що похапцем затягнув його в середину, далі шум і канонада пострілів ззовні, потім незнайомець дав якийсь дивний предмет йому в руку і притулив її до пораненого боку від чого стало тепло і спокійно…

Прокинувся Жила від руху, проте прийшов в себе уже лежачи в іншому місці. Недалеко від нього розположився той же незнайомець, який саме зварив собі кави і насолоджувався напоєм.

- А мені? - спитав його невпевнено Микита.

- О! Прокинувся! Най спочатку тебе залатають, а далі будеш пити каву бо все зараз через бік виллється. Тим більше, від неї тиск піднімається.

- А де я?

- Я переніс тебе, так як в старому сховищі може бути вже небезпечно. Ми на північ від Губина.

- Ще один барліг?

- Ага.

- А що зі старим?

- Ти що, нічого не пам’ятаєш?

- Ні, уривками все…

Сталкер на хвилину замовк, зробивши пару ковтків, і відклав знову кружку вбік.

- На початок, тебе як звати?

- Микита, Жила.

- А мене Ярослав. Ярослав Кант.

Микита хотів подати руку Канту, але відчув гострий біль в боці і знову притулив до нього незвичний, подовгуватий з зубцями предмет, схожий на артефакт.

Кант посміхнувся і продовжив:

- Не знаю хто ти, але лише за те, що за тобою гналася юрба розлючених оплотівців, тебе можна поважати.

- І як? Догнали мене?

- Ні, - засміявся знову Кант, - Короче, для своїх я Ярославович. Тільки не тягни руку, а то “Крокодил” відійде. Так от, пише мені мій старий знайомий, Ной, що є людина, яка цікавиться трафіком цієї гидоти з Зони, - і Кант потягся за пластинкою “сапфіра”, - Ось. І хоче допомогти нашим доблесним органам правопорядку це припинити. Я відразу зрозумів, що щось тут не сходиться: СБУ бореться з наркотрафіком? Це ніби змія вчепилася собі у хвіст та з усіх сил старається його отруїти. Добре, менше з тим. Відписую, мовляв, що подивимося, може щось і зможу підказати, але буду тільки одну ніч в барлозі неподалік. Потім, менше ніж за годину, хтось, так тихенько, стукає в двері рівно за двадцять секунд до Шторму. Ну, думаю, раз вже день багатий на несподіванки то відчиню, подивлюся. А там ти лежиш, ледве при тямі в калюжі власної крові, і неподалік вже з усіх боків крики та шум від погоні.

- А далі?

- А далі я зачинив двері і поставив чайник з водою для кави, - сказав Ярославович і потягся знову за чашкою.

Зробивши пару ковтків, продовжив:

- Я оплотівців чи собрівців за версту чую: “Сталкер! Відчини! Я тобі, сволота, наказую, відчиняй, а то зараз вогонь відкриємо! ”

- І що потім було?

- Що-що. Тут армована конструкція з литими металевими дверима та втопленими завісами, та і зайнятий я був - вода якраз закипіла.

Микита засміявся.

- Стріляли?

- Стріляли, але не довго. Потім почався Шторм і вони завили так тихо: “Стааалкеер… Відчиииняяяй… Сууучииий тиии сииин... ”

Давно Микита так не сміявся, хоч і кололо пристойно в боці.

- І більше ти їх не бачив?

- Чому не бачив? Бачив. Правда тільки двох. Один стояв без каски, опершись головою об дерево і слину пускав, а другий сидів недалеко в кущах і тримав у руках кусок гіляки замість автомата. І, пам'ятаєш, як в дитинстві бувало, тихо так промовляв: “Пах-пах-пах”.

- Годі тобі, - сказав, ледве стримуючи сміх, Микита, - А то я зараз собі другу діру в животі розірву!

Ярославович трохи помовчав, а вже потім серйозно додав:

- А чому вони так за тобою гналися?

- Та причепився один з них на базі, хотів гроші вибити, так я йому шию чуть не звернув. За це мене начальник охорони ножем “пирнув” і в Зону відпустив. Дав дві хвилини, а потім патрулі за мною вслід пустив.

- Схоже на них. Давно вони з нашого брата-сталкера знущаються. Але ти, все одно, везунчик! Зазвичай, вони так довго не “цяцькаються”.

Микита з труднощами підвівся і оперся на стіну.

- Коли виходимо?

- Полежи ще з пів години, а далі подивимося.

- Куди?

- В Зорин.