X

     Посеред стелі великого круглого залу миготіла здоровенна червона лампа.

     Ервіла (я поняття не мала, як її називати, тому намагалася уникати прямих звертань) кулаком натиснула на вимикач зліва від дверей.

     Багряне світло зникло, залишивши простір для білого. Але воно не сліпило, як те, що було в Коридорах, а лише м'яко розсіювалося по кімнаті.

     — Отже, це...

     Од почав говорити, але наша провідниця випередила його.

     — Так, це щось типу центру керування.

     Ми обійшли кімнату. По колу, присунуті до стін, стояли столи і якісь штуки, схожі на великі древні комп'ютери.

     На столах лежали різноманітні пристрої, посудини і шматки незрозуміло чого — справжній набір юного хіміка-електрика-біолога-маніяка.

     Пахло лікарнею, чимось огидно-солодкавим і металом.

     Біля протилежної сторони кімнати стояли клітки. Знову. І знову порожні.

     Одгар тихо гукнув нас, вказуючи пальцем на люк в підлозі, майже повністю прикритий перевернутим столом і вщент роздертий.

     Так, випереджу питання, він був точно не з фольги, і навіть не з алюмінію. І так, потрібно було докласти колосальних зусиль, аби хоч би проштрикнути той люк.

     В мене почало складатися враження, що в сутичці з людиною Тіні не використовують усі свої фізичні можливості і точно не б'ються на повну силу.

     Принаймні, якби це було так, ми ще в першу ж зустріч із ними були б дуже апетитним шашличком на пазурі однієї такої тварюки.

     Я досі мучилась запитанням, чи їдять вони людей. Місу вони ніби лише роздерли (як уявила, захотіла блювати в плакати одночасно — дико дивно). Руку Аліси ми бачили недалеко від того місця, де знайшли подружжя Райто. Вона була настільки понівечена, що брати її з собою, аби хтось її прилаштував назад, сенсу не було.

     — Отже, ті, хто був тут, тікали через люк. — Ервіла вирішила підсумувати. — Тварюки, не довго думаючи, полізли за ними. Виходить, вони не такі тупі, як я думала.

     З виразу її обличчя можна було зрозуміти, що ця жінка визнала гідного супротивника.

     — На стінах і дверях майже немає подряпин. — вона оглянула кімнату ще раз. — Крові теж немає.

     Моя допитливість взяла гору, змусивши підійти ближче до діри в підлозі.

     Я одразу пошкодувала про це: довелося закрити рукавом ніс, бо солодкавий запах потрохи перетворювався на сморід.

     (Прекрасно, вже вкотре за останні два чи три дні мене тягне блювати.)

     Од підійшов і відсунув мене вбік. Стіл він теж відсунув, на диво, без зусиль. Носаком черевика відкинув кришку люка, швидко зазирнув туди, закрив ніс і рот рукавом. Далі увімкнув ліхтарик і оглянув нутрощі підземного ходу (насправді ж, під-підземного, якщо враховувати те, що лабораторія сама по собі була під землею). Тоді підвівся, зачинив люк і поставив стіл на його колишнє місце.

     Я не розуміла, що змусило його так сполотніти.

     Хлопець мовчав десь хвилину.

    — А  знаєте, краще нам не сидіти тут надто довго. Не так вже й приємно. І точно не повністю безпечно.

     Від важко ковтнув слину і поставив на недавно потривожений стіл ще один. Цікаво, це меблі тут такі легкі, хоча виглядають громіздкими, чи я не знаю якусь страшну Одгарову таємницю і насправді він Термінатор?

     — Краще тут не затримуватися. — наша компаньйонка вирішила погодитися з ним.

     Здавалося, лише я не зрозуміла, що там таке. Тому вирішила порушити тишу, вказавши на ще одну річ, яка мене доволі сильно бентежила.

     Точніше, одразу на дві.

     — Там на столі, просто під руками мертвого дядечка, стоси якихось паперів.

     Ервіла глянула туди, куди я вказувала рукою, сильно спохмурніла і зітхнула.

     — Щастить нам.

¤¤¤

     Перед виходом із Круглої зали (нехай буде зватися так) Одгар виніс звідти стіл. Коли Ервіла замкнула приміщення, хлопець підсунув свій вантаж під самісінькі двері.

     — Не впевнений, чи це допоможе, але нехай. Краще, ніж нічого.

     Я тримала заляпані кров'ю записи вчених, а мої нерви почали не витримувати, як не витримала б ця імпровізована барикада проти юрби розлючених Тіней.

     Та навіть проти однієї. Ще й дуже навіть спокійної.

     А от я вже не була такою спокійною.

     — Хтось нарешті пояснить, що тут, до бісової матері, коїться?

     Одгар, напевне, вперше бачив мене такою... злою і готовою вистрибнули на стелю від страху одночасно.

     Жінка обернулася до мене.

     — Так, ану не лаятися. — вона ж була спокійною, як пантера перед стрибком.

     — Ви ж самі лаєтеся!

     Я вкладала всю силу волі в голос, намагаючись переконати саму себе не вигукнути ці слова.

     Можливо, у мене почало сіпатись око. Можливо, брова. Не пам'ятаю чи не звернула уваги. Та хіба це важливо?

     Цілком вірогідно, що взагалі і те, й інше.

     Ервіла Торелано, протеже моєї загиблої бабусі, яка виявилася шпигункою, чи ще щось із того розряду, поклала руку мені на плече. Вона відвела мене до відчиненої переодягальні, залишивши хлопця за прикритими дверима.

     — Давай так: ти поп'єш водички, заспокоїшся і я тобі поясню. Домовилися?

     За кілька хвилин вона продовжила.    

     — Я розумію, що за останній тиждень, чи скільки там, ти пережила багато всякого.

     Каракутець ходив туди-сюди круглим коридором. До мене долинали тихі звуки його кроків.

     — Чесно кажучи, якби я не мала такого досвіду роботи в надзвичайно критичних обставинах, я б вже бігала голою по острову і вигукувала стару дитячу лічилку. Можливо, паралельно з лічилкою вголос роздумувала б над тим, що людина ніби не літає, а крила має.

     Весь час, який ми сиділи в тій кімнаті, наша нова знайома поводилася вкрай стримано і холодно. Скоріш за все, вона хотіла заспокоїти мене, як це робила моя бабуся, коли їй було погано. Ервіла намагалася говорити тихо і лагідно.