IX

     — Дітки? А бодай би вас... що ви тут забули?

     Ми з Одгаром і далі безпомічно дивилися то одне на одного, то на людину перед нами.

     Хвилину тому в хатинку зайшла, волочачи за собою підвернуту ногу, міцна з вигляду жінка. Її смоляного кольору волосся стирчало з-під фірмового сірого кашкета гібраріалів. На шиї виднівся здоровенний шрам, а лівий рукав куртки був просякнутим кров'ю.

     — Ви оглухли, чи що? — вона скривилася, чи то від болю, чи то від роздратування. — Новачкам тут не місце.

     — Пораненим теж. — почувся серйозний голос каракутця.

     Не знаю, чого він так сказав: одразу було видно, що це зачепить її за болюче. В переносному значенні болюче. А цим болючим було щось, що було болючим буквально. Коротше кажучи, складно, але ви зрозуміли.

     Правильна, можна сказати, ідеальна постава цієї пораненої жінки, металевий блиск в її очах, зціплені зуби, професійно-беземоційний вираз обличчя і одяг багато говорили про неї.

     По-перше, вона точно з гібраріалів. Форма, яка сиділа на ній бездоганно, хоча була розірваною в кількох місцях, говорила сама за себе. По-друге, значки пошани. Отже, вона була зі старших за званням. Шрам, напевне, отриманий в якомусь бою (або я все занадто драматизую і вона просто впала). Доволі кремезна, років сорока п'яти. Зважаючи на те, що Академію закінчують приблизно в двадцять три, досвіду в неї було чимало.

     Зауваження каракутця, який ще й був значно нижчим у військовій ієрархії, щодо її слабкості чи неспроможності виконувати службові зобов'язання мала б зробити її скаженою і зачепити професійну гордість. (А ще ця жінка з невідомих причин змусила мене грати в Шерлока, заглибитися в психологію та хотіти дізнатися про неї все, просто розглядаючи деталі.)

     На ділі ж вона просто роздратовано зітхнула і відкрила рот, аби відповісти. Я впевнена, що ці слова мали бути дуже колючими і сказала б вона їх владним різким тоном, який не підлягає заперечень чи сумніву в правильності цим слів.

     Але, на жаль, світ впустив можливість почути їх. А все тому, що велика чорна купа за спиною нашої нової знайомої простягнула велику пазуристу лапу і, схопивши здорову ногу жінки, потягнула її до себе.

¤¤¤

     — Дякую, що допомогли, дітки. Хоча, навіть не так. Визнаю, ви мене врятували.

     Поранена лежала на підлозі в одному з Коридорів.

     — А як ви його оглушили, ммм... Шкода, що ти не з наших. — вона зверталася до мене. — Нам такі пригодилися б.

     Одгар перемотував їй ногу і тепер взявся за руку. Я допомагала. Підкотила рукав і побачила великий, погано загоєний шрам. Намагаючись не витріщатися, відвела очі. Од зробив так само.

     — Що, страшнюче, правда? — вона, можна сказати, гірко посміхнулася. — Маєте здогади, від чого це?

     — Може від... — хлопець було почав, але я штурхнула його під ребра.

     — Я вирізала шкіру, на якій була мітка з мого минулого. — вона підібгала губи і глянула на стелю.

     — Ви були в якійсь кримінальній банді, а потім вирішили зрадити їх, бо вас замучила совість, а щоб спокутувати гріхи, пішли в гібраріали? — очі каракутця маніакально засяяли.  — Що? Я у фільмах бачив.

     — Не зовсім. Знаєш... Лано, так? — я кивнула. — Ти мені декого нагадуєш. В тебе серед родичів була жінка на ім'я Ялена Моровскі?

     Мене наче окропом ошпарило: ще одна людина, яка знає щось про мою бабусю. І вона теж гібраріал. Це мені не подобалося. Я сказала правду і запитала, чи вони знайомі.

     — Вона мені як мати, наставниця на все життя. — жінка, яка раніше представилася нам, як Ервіла Торелано, повільно кивала.

     — Мені всі казали, що вони з дідусем працювали прибиральниками в «Уестґейт». — я похитала головою. — А десять років тому загинули в автокатастрофі.

     Ервіла фиркнула.

     — Твоя бабуся була найкрутішим гібраріалом з тих, кого я знала. А знала я немало, дитино, повір. Дідусь твій теж не промах.

     — Чому вони не казали, що були військовими? Вся сім'я знала, що дядько Джим ним був і все було добре.

     — Часом не Джим Бойрад? — кивок. — Його я теж знала. Не дуже добре, але ми інколи мали спільні доручення. Впертий, як чорт.

     Я сказала, що він помер. Запала дико некомфортна тиша. В цей момент я була впевнена, що Од подумав: “Прозаїчно” (не питайте, чому, я й сама не знаю). Він вирішив змінити тему, спитавши про шрам. Хоча, вона виявилася ще менш веселою.

     — Іронічно те, що історія з рукою і твоєю бабусею пов'язана. — Ервіла підсунулася ближче до стіни і продовжила. — Я не пам’ятаю своїх батьків. Як мені розповіли згодом, мене викрали, коли мені було три роки. А викрала мене божевільна парочка, яка вирішила, що чужі діти стануть прекрасним джерелом безкоштовної робочої сили.

     Ми з каракутцем переглянулися і зрозуміли, що історія буде довгенькою. Отож вирішили всістися на холодну підлогу Коридору (обидві мої бабусі були б мною вкрай незадоволені).

     — Вайнона і Курт О'Сяєні були холерними садистами. Найжорстокіші і найлінивіші люди, яких я знала. Вони пропагандували віру в сонячного бога, казали, що він від нас відвернувся і через це небо закрите хмарами. Ця парочка змінила своє прізвище з О'Саєнтів на О'Сяяних, це дає можливість приблизно осягнути розмах їхнього фанатизму.

     Я згадала, що дуже давно читала про людей, які поклонялися якомусь новому богу і називали його Приховане Сонце, або Похмуре Сонце. Ну, деякі, особливо віддані, величали його Всемогутній Владика Всього Живого Світу На Вогненній Колісниці У Туманному Шоломі. Якось так. Вони всі поголовно мали максимально довге волосся, носили мінімальну кількість одягу і їли мінімальну кількість арахісового масла (не питайте, я сама не знаю, чому).

     Тим часом оповідачка продовжила згадувати своє минуле, каракутець перев'язував їй рану трохи вище того потворного шраму. Думаю, він досі болів.