VIII

Тихий і теплий вечір. За вікном туман, а я сиджу на ліжку, закутана у  ковдру. Мені десь зо п'ять чи шість років. А, може, взагалі чотири?

     До моїх вух долинає ледь чутний бабусин голос, який проривається крізь шум: теревені родичів, телевізор, грюкіт посуду з кухні та плач мого малесенького кузена, Маркуса.

     — Ланусику, ходи-но сюди!

     Тато не любив, коли мене називали Ланусиком, бо вважав, що через це я не виросту самостійною і зібраною. Ніколи не розуміла, як це пов'язано.

     — Час казки. — підхоплює дідусь.

     Я бігом зриваюся з місця, вибігаю з кімнати і лечу до дверей вітальні. Плутаюся в своїх новорічних колготах, на чотири розміри більших, ніж потрібно. Бідолашна ковдра волочиться по підлозі коридору увесь мій тернистий шлях. Хоча, тернистим він був лише для ковдри.

     Застрибую на диван між татовими батьками і вмощуюся зручніше.

     — Пво сцо возповідатимете сьогодні? — ага, я ще не всі букви добре вимовляю, тому точно не більше чотирьох.

     — Про маленьку дівчинку на ім'я Мія. — пам'ятаю, що бабуся пахла медовим печивом...

     — Вона жила на величезному острові. — ... а навколо дідуся крутився ледь вловимий запах зеленого чаю з імбиром.

     Вони обоє завжди розповідали історії разом. Все життя я цим захоплювалася, бо казки виходили напрочуд гармонійними: ніхто з оповідачів не перебивав іншого, вони ніби спілкувалися телепатично.

     — На оствові? Як ми? — завжди любила історії про дівчаток на островах, бо було дуже легко уявити себе на їхньому місці.

     — Вона жила там сама-саменька.

     — Самесенька? Але з їй було дузе сумно. — мені стало дуже шкода дівчинку і я вирішила, що початок історії був чудовою нагодою для того, щоб розплакатися.

     — Ну не зовсім сама. В неї був друг. — вони часто змінювали історію, щоб не засмучувати мене.

     — Двуг? Як зе його звали?

     — Його звали Кірт і він був тигреням. — бабуся вимкнула світло і намалювала на запрілому вікні котика зі смужками на спині.

     — Ківт? Як кіт?

     — Ні, він не любив, коли його плутали з котом. Тигрик хотів бути великим і сильним, щоб захищати маленьку Мію, коли виросте.

     — Але з Мія тез вивосте і змозе його захисцати.

     — Вона саме так і вчинить. От, одного разу дівчинка і тигреня гуляли побережжям моря. Вони побачили зірку, яка впала з неба у воду.

     — Зівоньку?

     — Так, дитинко, зіроньку. Мія захотіла побачити її, тому разом із Кіртом збудувала човен, набрала харчів і вирушила.

     — Сцо з там було? — я підсунулася ближче до вікна, дивлячись, як дідусь  малює на ньому острів.

     — Там була величееезна яма. — бабуся навмисне розтягнула склад і розвела руки, показуючи величину. — Не яма, а справжнє ямище.

     — Ах, ямисце?!

     Я завжди любила кумедні слова, а люди щоразу сміялися, бо моя вимова робила їх ще кумеднішими: “ямисце”, “стваховисько” чи “квокодил”.

     — А на дні тієї ями була печера, яку охороняло дике страховисько.

     — Стваховисько?! — я пропищала це слово і закуталася настільки сильно, що тепер нагадувала тремтячий згорток ковдри з наляканими карими оченятами. — З іквами?

     — Авжеж з іклами! Кожен, мабуть, такий завбільшки, як ти. — дідусь показав приблизну довжину.

     — Хто з то був? — тепер згорток ковдри говорив ніби сам собою.

     — Величезний кажан на ім'я Тінь! — дідусь розкинув руки і заскреготів зубами.

     Раптом, увімкнулося світло.

     — Мамо, тату, годі лякати мені дитину. Ванда потім каже, що вона не спить вночі. — в дверях з'явився мій тато, підійшов і взяв мене на руки. — Нумо, гайда спати.

     — Ну Вайкоме, синку, Ланусик тепер не засне, якщо не дізнається, що ж там було далі, правда? — бабуся змовницьки підморгнула мені.

     Вона спеціально назвала мене Ланусиком, щоб побісити тата.

     Після хвилини вагань він здався. Чи то через мої благально складені ручки і блискучі від сліз очі, чи то від думки, що якщо сперечатиметься зі своїми мамою і татом, то подасть поганий приклад мені, як його дочці. Вайком Моровскі всадовив мене на диван, між Яленою та Джоном, своїми батьками, і тоді сів збоку.

     — Сцо з далі?

• Вони вбили страшне чудовисько...

     — Ну мамо!

     — Добре, добре. Вони обдурили його і зайшли до печери, яку охороняв Тінь.

     Я захоплено піднялася на коліна і скинула ковдру на диван.

     — Сцо там буво?

     — Там була гігантська печера...

     — ...розміром з цілий світ. — бабуся продовжила речення дідуся, спостерігаючи за моєю реакцією.

     — Там були такі ж люди, як і Мія. Вона знайшла свою сім'ю. А Кірт став їхнім домашнім улюбленцем. — дідусь побачив мої сльози. — Ну що таке, Ланусику? Все ж добре.

     — Ківт не хотів бути домасньою твавинкою. — слізка покотилася по щічці. — Він хотів зависитися двугом Мії, а не пвосто твавиною, тому він і не вюбив повівнянь з котом. Так нецесно!

     Я розплакалася і подружжя Моровскі обійняло мене. Тато підняв мене на руки і поніс з кімнати. Дідусь гукнув услід щось про те, що тигрик стане вільним другом згодом, але я вже не чула, бо засинала.

     Насправді я відчула, як прокидаюсь в реальності...

¤¤¤

     Холодно. Темно. Некомфортно.

     Прокидаюся від різкої зміни температури поверхні, на якій лежала. Після сну важко прийти до тями, а ледь вловимий запах якихось хімікатів не дає усвідомити де я і хто я.

     Раптом, яскраве світло засліплює. Чудова альтернатива: з повної темряви переміститися в потік суцільної ясності. Проте, на жаль, досі нічого не ясно і не видно.

     — Щось трапилося? Ти говорила уві сні. — до біса знайомий голос, але все одно не можу пригадати чий він.  

     Заперечно мугикнула і похитала головою, закривши очі, які вже почали сльозитися, рукою. Ліхтар згас і все знову поринуло у пітьму.