VII

     Якби цей звук мав смак, то можна було б відчути озон і попіл.

     Тремтіло не лише повітря, а й барабанні перетинки. Вже вдруге за сьогодні над ними так жорстоко знущаються…

¤¤¤

     Я прийшла до тями і роззирнулася довкола: було вже дуже темно, кабіна лежала на мілководді, впавши з моста, а Од сидів, склавши руки на колінах і підперши ними голову.

     При спробі підвестися зрозуміла, що все тіло болить, голова крутиться, та й узагалі тягне блювати. Знову. Після відчайдушного й безпомічного стогону з мого боку хлопець допоміг мені сісти рівно.

     — Не хотів тебе будити. — він все ще говорив тихо й обережно, але, на диво, мені вже не було фізично боляче від чиїхось слів.

     Я увімкнула кишеньковий ліхтарик, який дивом не розтрощився. Прозорі стінки навколо нас покривали тріщини, а підлога все ж пропускала воду і мої кросівки були трохи мокрими.

     Каракутець мовчав, підібгавши губи й нахмуривши брови. На його скроні і щоці темніли засохлі цівки крові. Коли він заговорив, на його обличчі знову з'явилася нервова посмішка.

     — Є два варіанти...— він не завершив фразу, я кивнула.

     — Залишитися тут до світанку, або бродити вночі по території Тіней?

     — Саме так. — вираз обличчя каракутця трохи пом'якшав, та він навіть не звернув увагу на те, що я назвала тих створінь не просто «тварюками». — Думаю, ми обоє погодимося на тому, що почекати ранку всередині буде розважливіше, і нам потрібен відпочинок. Але треба підсунути наш “будиночок” ближче до основи мосту, під сходи. Там безпечніше.

     Знову вологий від океанської мряки пісок. Стало значно холодніше, дерева здавалися лише темними тінями світлих і живих версій самих себе. Після згадки про тіні я здригнулася. Глянувши в сторону океану, побачила решту моста, а за ним — материк. Правда, далеченько і ледь помітний, навіть коли освітлений ліхтарями. Але материк. Рідний.

     Ми були так близько, але водночас надто далеко, щоб доплисти самотужки. Лиш опинившись на цьому клятому острові я зрозуміла, як скучила за домом, за своїм ліжком, за спокоєм і тишею. Але, маємо те, що маємо. Тому слід взяти себе в руки і сподіватися, що ця ніч пройде без смертей.

     Капсула виявилася легшою, ніж здавалося спочатку, і легко піддалася переміщенню. Точніше, перетягуванню.

     Рух води налякав кількох рибок, і ті втекли в темну глибоку воду, під туман. Плюскіт, який вони залишили по собі, коли вдаряли хвостами об поверхню води, голосним ехом лунав в моїй голові.

     — Я знайшов дещо, глянь-но. — раптовий шепіт змусив мене підстрибнути на місці.

     Хлопець тримав пошарпаний рюкзак, єдиний, якому пощастило опинитися в нашій кабінці. Під час падіння він відкрився: кілька пакунків і якийсь одяг вивалилися на мокру підлогу. В одному з пакунків було в'ялене м'ясо.

     — Подарунок долі. — очі Ода розширилися від здивування, а посмішка ставала все щирішою, поки ми відкривали два інші згортки.

     Там виявилися хліб і твердий сир.

     — Ну, принаймні, ми не помремо з голоду.

     У ніс вдарив запах їжі, а живіт боляче скрутило. Останній раз нормальна їжа відвідувала таке безнадійно пусте місце, як мій шлунок, напевне, ще з мого дня народження. Шкодую, що не встигла нормально поснідати того злощасного ранку разом з усіма. 

     — Важливо тепер ще залишити тих кажанів-мутантів голодними, доки не виберемося звідси. — хлопець передав мені їжу, не наважуючись попросити дядьків ніж, щоб самому порізати сир.

     — Вже не переростки? — я підняла брову і не змогла втриматися від посмішки, дивлячись на те, як він “завис”.

     — Авторизми можуть варіюватися. Ну, знаєш,хоч би заради різноманіття. — Од скорчив дуже поважний вираз обличчя і задер носа.

     Я вирішила підколоти його і зауважила, що як для гібраріала він знає і вживає забагато ну дуже вже літературних слів. Але хлопець розгубився, не знаючи що відповісти. Тому довелося додати, що це ні в якому разі не дорікання і я вважаю, що це круто.

     За нашою пізньою вечерею ми вели бесіду: я майже весь час мовчки жувала хліб з сиром (м'ясо ми вирішили залишити на потім, адже зберігатиметься воно довше), час від часу запитуючи щось, а каракутець розповідав про свої не такі вже й далекі підліткові роки. Хоча, вони ще не зовсім закінчилися.

     Про те, як захоплювався класичною літературою і якось знайшов у якомусь архіві книги. Вони ніби не були між собою пов'язані, бо автори і роки були різними, але щось спільне в них все ж було.

     Найвиразнішою рисою було те, що ніде не згадувалися хмари над землею. Принаймні, не постійні. Там часто розповідалося про сонце, яке сяяло просто згори. Писали, що небо гарного, блакитного кольору і що сонце сліпуче й яскраве, на нього боляче дивитися.

     — Я довго думав над тим, чому там немає хмар. — хлопець насупив темні брови нас. — Якби ж то була одна книга, або хоч би книги одного автора, то можна було б припустити, чисто теоретично, що ця людина вигадала простір над хмарами. Але таких людей декілька, як мінімум. Або вони були в одній секті, або...

     — Або колись небо було безхмарним? — думка вилетіла на волю раніше, ніж я встигла її обміркувати.

     Але брюнет лише стримано посміхнувся і кивнув. Він зауважив, що через машинізацію виробництва, або через збільшення кількості населення міг змінитися клімат.

     Ми поволі відійшли від теми неба і Одгар сказав, що любив стару літературу зовсім не за сюжети і героїв, бо вони здавалися досить одноманітними, нудними та передбачуваними. Але йому дуже подобалася мова тих авторів, особливо у віршах, бо вони писали дуже вишукано, гарно підбирали слова. Зараз всі говорять значно простіше і через це “втратилася краса й елегантність мовлення”, як він зазначив. Але гібраріал розумів, що так зручніше і простіше, тому не сильно засмучувався. В Академії каракутець взагалі майже перестав вживати “гарні слова”, бо через них його вважали трохи дивакуватим.