VI

     Каракутець, як виявилося, вмів прицілюватися ще гірше, ніж я могла собі уявити. Хоча, якщо він хотів пожбурити вибухівку просто в голову одній з тоді вже сплячих Тіней, які лежали на відстані десь по кілька метрів одна від одної, схиляюся перед його майстерністю.

     Ми зіщулилися в очікуванні вибуху... але нічого не сталося.

     — Лано, яке твоє прізвище? — я остовпіла від такого недоречного запитання.

     — Нащо тобі знати?

     — Моє повне ім'я Одгар Камір Азаран. Якщо хтось із нас виживе, напише ім'я іншого на надгробку. Поховай мене, якщо зможеш.

     Лише після його слів я повністю усвідомила, в якій ми небезпеці. До цього моменту всі трупи, які доводилося бачити, і смерті, про які чула, здавалися тільки далеким відгомоном, який точно мене не зачепить. Але коли Од заговорив про могили, я вперше за весь час перебування на Євангелісі боялася, що справді помру. Раніше я не помічала того, що хвилююся за інших, а не за себе.

     Я боялася втратити ще когось, боялася побачити мертве тіло, боялася крові і сліз, криків і горя. Але це все вже позаду. Дивним чином приглушене нерозумінням всієї ситуації і шоком, але позаду. А тепер я справді боялася саме за себе, за своє життя.

     — Бойрад-Моровскі, Лана Бойрад-Моровскі. — я випалила своє прізвище і видихнула. — Думаю, в тебе стане снаги мене не закопувати. Я не хочу.

     Весь час ми говорили максимально тихо. Хлопець не відповів і просто кивнув.

     — Не активував. — каракутець ледь чутно видихнув і підняв брови. — Добре, що ти сказала взяти декілька.

     Отож, в нас залишилося три. Паніка набирала обертів, бо тварюки могли раптом вирішити піти просто на нас.

     Наступну вирішила кидати сама. Ми вже знали, що точно треба активувати ту штуку, проте досі не були впевнені, як саме, адже ця модель була якоюсь надновою. Я оглянула гранату і побачила на одному з її боків маленьку синю кнопку. Натиснула на неї, замахнулася і прицілилася.

     В ту мить, коли я випускала з рук в повітря вибухівку, наше дерево здригнулося. Я не могла відірвати погляд від маленького предмета, який летів просто в дерево, що росло  метрів за п’ять перед нами: точно занадто далеко від цілі. Він вдарився об стовбур і знову нічого не сталося.

     Проте дещо таки трапилося внизу: об стовбур дерева, на якому ми сиділи, на всій швидкості гримнулася Тінь. Лише тоді я перевела погляд на зграйку істот і зрозуміла, що їх стало менше. Рівно на одну менше. А зникла, скоріш за все, саме та, яка отримала по маківці неактивованою гранатою каракутця.

     Одгар міцно вилаявся та вибачився за лайку. Проте за кілька секунд знову вилаявся, коли наш тимчасовий прихисток вдруге затрясло, цього разу сильніше. Яка ж сила могла так впливати на таке могутнє дерево? Мені довелося триматися за гілки обома руками, щоб не впасти.

     Дві гранати, які лежали в моїх долоні, вилетіли при новому струсі.

     Ми перезирнулися і зрозуміли, що наша остання надія вислизнула з рук і покотилася по траві разом із невикористаною вибухівкою.

¤¤¤

     Я і каракутець шкутильгали назад до Аліси з Кімом. Світ перед очима крутився, вуха страшенно боліли, голова ніби розколювалася, а ноги не хотіли слухатися. Мене знудило просто під деревом, а Од протримався трохи довше і пройшов, петляючи, метрів двадцять перед тим, як виблювати.

     Моя кузина лежала на траві, дуже виснажена втратою крові, але трималася на диво добре. Кім потім пояснив, що знайшов у своїй нагрудній кишені таблетку аспірину, яку через гармидер в домі того злощасного ранку не встиг випити. Хоч десь нам пощастило. Ну, принаймні, комусь із нас.

     Вони обоє були шоковані, побачивши нас після повернення.

     Випивши залишки води, ми всілися на траву і ледь не падали. Після того, що трапилося на дереві, тварюки навряд чи скоро повернуться на місце свого відпочинку. Проте надовго затримуватися не варто було.

     В очах подружжя поставало німе питання, тому я вирішила коротко та максимально тихо пояснити, що трапилося.

¤¤¤

     Після втрати останніх двох екземплярів вибухівки й усвідомлення того, що нам гаплик, в Одгаровій голові ніби щось перемкнуло й увімкнувся “режим камікадзе”.

     Все відбувалося занадто швидко і я вловила лише саму суть того, що трапилося. Він секунду дивився на мене, ще секунду – вниз, тоді вихопив А-88, який весь цей час висів на його спині. Роз'єднав його на два менш потужні арбалети (саме тому така зброя і називається двоприцільною) і віддав мені одну частину. За мить гібраріал вже цілився і стріляв в око Тіні. Далі, не роздумуючи, зістрибнув на землю і побіг до гранат, які лежали за кілька метрів від того дивного творіння природи (або ж не зовсім природи). Дезорієнтована, істота не одразу кинулася наздоганяти, тому Од мав кілька додаткових  секунд. Їх було достатньо, щоб він схопив те, по що спустився, але замало, щоб повернутися назад.

     Тінь штовхнула його на траву, каракутець підніс арбалет, але той одразу ж відлетів подалі після помаху велетенської лапи. Хлопець опинився у пастці.

     Істота не здавалася надто розлюченою і поводилася спокійно (ну, спокійно, як для особини, яка отримала гранатою по голові, а потім ще й стрілу в око), але легше від цього не ставало. Така поведінка свідчила точно не про мінімальний інтелект, що не могло не лякати. Вона підійшла до гібраріала і нахилилася, пронизливо зашипівши.

     Од повільно потягнувся до вибухівки, яка лежала біля його руки, натиснув на кнопку, покрутив її, і та почала тихо пищати. Він перевів погляд на “кажана-переростка”: той почав гарчати і видавати булькотливі звуки. На мене ця штука ніяк не впливала і я подумала: “Невже це все, на що здатна вибухівка?” Але хлопець ніби прочитав мої думки і склав два пальці, як пістолет. Поки він крутив овальний предмет в руці, я кілька разів вистрілила в Тінь, щоб вона не підходила до хлопця ближче. Та ще більше розізлилася і почала повільно підступати впритул до мого напарника.