V

     Я переборола хвилю нудоти і обійшла клітку з мертвою істотою. Попри все бажання дослідити це місце і, можливо, дізнатися правду, я не мала права ризикувати життям Одгара, Аліси, Міси та Кіма.

     — Треба вшиватися звідси. — гібраріал налякано роззирався на всі боки. — Якщо тут є камери, або якась з тих тварюк ще досі тут...

     — Все гаразд. Без лишнього шуму шукаємо зброю і якісь гранати, тоді так само тихо валимо звідси, домовилися?

     Як вчив дядько: якщо ти на ворожій території, або просто в небезпечному і незнайомому місці, роби те, що мусиш, але швидко і тихо, а тоді — біжи так, як тільки можеш. Правда, це стосувалося ходіння в туалет в лісі, але байдуже.

     Тепер я остаточно звикла до яскравого білого кольору і освітлення. На дверях були глибокі сліди, наче щось шалено хотіло вирватися з кімнати. Якщо не зважати на двері, клітки і розкидані коробки з приладами, можна було б припустити, що це була якась лабораторія. Не так я собі їх уявляла, але дещо схоже.

     На колбах і пристроях виднілися гравіювання: емблема наукової лабораторії Йоркшима «Уестґейт», в якій працює мій батько (ніколи не любила її, адже робота забирала тата на довгий час). Її філіали розташовані по всій території Альянсу Туману, але в Йордені, столиці моєї батьківщини, цю компанію заснували і найбільше розвивають. Це єдина потужна наукова лабораторія на всю Затоку і саме вона керує експедиціями в Омікрон.

     Самою зоною «Омікрон» вважають територію на північ від Межі (умовна лінія на відстані приблизно сотню кілометрів від Євангелісу, яку вважають кордоном Альянсу) до... ще ніхто точно не знає до чого. Просто весь океан далі — це і є Омікрон. Принаймні, так це розумію я.

¤¤¤

     Я мовчки дивилася на символ «Уестґейт» і намагалася не думати про те, що мій батько міг хоч якось бути причетним до цього.

     — Здається, я знайшов. — голос Одгара вивів мене із задуми.

     Він стояв навпроти коробки з написом «Звукова вибухівка». Що ж, логічно.

     — І справді логічно. — гібраріал діловито ходив туди-сюди по кімнаті.

     Невже я сказала це вголос?

     — Тоді, беремо кілька штук і якийсь кулемет, а тоді валимо звідси.

     — Занадто просто. — щось не давало мені спокою. — Але вибору нема. Ходімо звідси якнайшвидше. А про кулемет забудь. Візьми десь чотири штуки, а я пошукаю щось схоже на двоприцільний ручний арбалет.

     — Воу, звідки ти знаєш про двоприцільні? Ніхто крім гібраріалів не в темі, а ти ж цивільна. — темні очі Ода округлилися.

     Я гордовито підняла голову і махнула рукою.

     — Дядько Джим був старшим гібраріалом. Йому пророкували блискучу кар'єру, пропонували стати міністром правопорядку Йоркшима. Він відмовився і сказав їм всім, нехай поцілують його у дупу, бо він не сидітиме з напускною поважністю і не прийматиме нудні закони, а хоче приносити реальну користь людям. Вони прикинулися, ніби їм усе одно і розійшлися, але ми всі знали, що після таких слів його не приймуть ні в яку престижну компанію. Але його колеги говорили, що Джиму Бойраду було байдуже і були абсолютно праві. Він розповідав мені історії з свого життя і показував деякі з простих хитрощів і прийомів, які сам знав. Лайтер не завжди хотів це слухати, а мені подобалося.  Я не все розуміла і знала, що це мені не згодиться, але мені й досі цікаво слухати розповіді на теми, які мене не дуже стосуються. Тато розповідав мені якісь наукові штучки, дядько теревенив про зброю і гібраріалів, і таке інше, а бабуся, яка тоді працювала прибиральницею в «Уестґейт», — про дива науки, які там відбуваються. Десь на підсвідомості воно залишається. Вибач, мене трохи занесло. Важко відповідати на такі питання коротко.

     Я відчувала себе трохи дивно і по-дурному усміхнулася.

     — Нічого страшного. Це цікаво, твій дядько класний. — тоді він запнувся і почервонів. — Тобто, був класним. Тобто, ну, ти розумієш. Ти... в порядку?

     Одгар зіщулився, втиснув шию в плечі і скривився так, наче очікував, що арбалет, який я нарешті знайшла, зараз націлиться йому в одне із вразливих місць.

     — Всі добре, не хвилюйся. Зі мною все гаразд.

     На диво, мені і справді не було так погано, як я очікувала. Зброя асоціювалася в мене з дядьком Джимом, і це не завдавало болю, а допомагало заспокоїтися.

     Хоча, я впевнена, що будь-хто почувався б спокійніше, тримаючи напоготові новісінький двоприцільний ручний арбалет А-88 (я не втомлюся повторювати це).

     — Дядько мріяв про такий. — я кілька довгих секунд буравила зброю поглядом.

     — Я думаю, якби ти прикінчила цією штукою декілька тих почвар, він тобою пишався б.

   Кілька хвилин ми йшли мовчки. Коли наш шлях знову перетинав ті ж трупи, який ми обшукували, Од заговорив.

     — Як думаєш, його душа дивиться на тебе з-за хмар, чи він вже переродився? — я здивовано глянула на нього. — Знаю, дурнувате питання. Але на Каракуті всі лиш про це й торочать: чи душа людини переселяється на небо, до Бога, чи перероджується. Ну, знаєш, реінкарнація, безсмертний дух, всяке таке.

     Я на хвильку задумалася. Це так дивно: в межах Альянсу є декілька релігій, але ні одна не покидає країни, на якій вона зародилася.

     Переважна більшість людей – освічені, вони вірять в науку. Тому не дуже правильно одночасно поклонятися логіці й якимось божествам, коли ти маєш беззаперечні докази того, що їхні боги фізично не можуть існувати. Зараз лише люди, які не задіяні ні в яких наукових дослідженнях, робітники, селяни та їх сім'ї досі зберігають чітку релігійну позицію. В Йоркшимі атеїстів переважна більшість: це країна високорозвинена і прогресивна. А в Каракуті розвинене сільське господарство і роздрібнена торгівля. Багато людей, які починали професійно навчатися, відрікалися від своєї релігії. А ті, хто не хотів, не могли далі вчитися науці, котра заперечувала те, в що вони вірили.