IV

     За дві години після Одгарового одкровення ми вже обшукували труп гібраріала з Йоркшима: рудий чоловік, років сорока п'яти, з поцяткованим ластовинням лицем і шрамом на всю щоку. На передпліччі під знаком Альянсу пістрявіла блакитно-сіра стрічка.                          

     Він був вже четвертим. В трьох попередніх не було того, що ми шукали. А, точніше, не було відзнаки старшого за званням гібраріала. Але саме цього чоловіка колись нею нагородили.

     Я промацувала його шию, поки Одгар тримав тіло.                                                           

     — Знайшла! — мій тихий вигук розірвав тишу і каракутець з полегшенням видихнув.

¤¤¤

     — В кожній хатині вартових є підвал, в якому мають бути якісь припаси на випадок надзвичайної ситуації: патрони, зброя, консерви і ліки першої необхідності. В старшого гібраріала є ключ від цього підвалу, так ми туди й потрапимо. — хлопець здавався дуже гордим.

     — А тебе не бентежить вірогідність того, що ключ не підійде, бо знайдеться не та споруда? — Кім скептично підняв брову.                                                                                      

     — Ми бачили кілька трупів вчора. — Аліса досі була дуже блідою, але вогник рішучості палахкотів в її очах: просто як у тітки Міли, коли та щось замислювала. — Вони точно лежали недалеко від хатини.

     — Отож, вирішено! — я потерла руки в очікуванні хоч якогось завдання, бо просто іти лісом до мосту кілька днів було дико нудно, а енергія, яка раптово з'явилася нізвідки, вирувала в моїх венах.

¤¤¤

     Я, напевне, виглядала трішки схибленою в той момент, але байдуже.                         

     На щастя, будинок вартових був зовсім недалеко від місця останнього спочинку його мешканців. Вікно розбите, а двері хтось вибив: не знаю, чи це була одна й та ж сама особа. Або істота.

     Все інше залишилося цілим. Відчуття вже баченого не полишало мене: квадратний коридор, ледь помітні двері в іншу кімнату, плями крові на підлозі.                                  

     Одгар випередив мене, ніби прочитавши думки.                                 

     — Так, усі ці хатки однаковісінькі.                                                 

     Він не здавався сильно стурбованим всією цією ситуацією загалом. Після усвідомлення цього факту, я ще більше задумалася. Язик мій – ворог мій, але я наважилася запитати про це у свого компаньйона.                                                                             

     Спочатку він здивувався, піднявши брови настільки високо, що вони сховалися під темним волоссям, що падало йому на очі. Тоді тихо засміявся, хоча зовсім невесело. Од сів на край одного з ліжок і почав нервово витріщатися на свої черевики.                                                 

     — Знаєш, я тебе розумію. Збоку це, певно, виглядає досить дивно. Як мінімум нелогічно. Але пояснення доволі прозаїчне: я намагаюся віджартуватися від небезпеки і не показувати іншим свою паніку. В Академії нас вчили, що ні в якому раз не можна давати волю страху і що ми мусимо повертати контроль над собою всіма можливими способами. Найпростіший – вдати, що тебе це не лякає і не бентежить: піднімати бойовий дух команди своїм хорошим настроєм і посмішкою. Вдома, на Каракуті, я міг просто веселитися, безтурботно посміхатися. А головне – щиро. А після першого року в Академії усмішка приходить лише з небезпекою. І не подумай, що це через те, що мені подобається ризик чи страх. Я... я просто не можу усміхатися щиро, не думаючи про те, звідки прийде небезпека, бо вона ж точно є, раз я посміхаюся. Це перетворилося на якийсь психоз: веселість і жартики стали сигналом тривоги.                                                                                             

     Поки він говорив, його уста не полишала посмішка, яка ставала чим раз ширшою і напруженішою.

     — Але тобі так трохи спокійніше, правда ж? — після хвилинного мовчання він поглянув на мене. — Коли я не впадаю у відчай, не виказую всю свою безнадію?                                        

     Його губи час від часу тремтіли і мені захотілося посміхнутися йому, сказати, що все гаразд. Але одразу ж відкинула цей варіант, натомість спробувала підібрати правильні слова, щоб він вірно зрозумів.                                                                                            

     Гібраріал вичікувально дивився на мене, та я далі мовчала.                                           

     Я не говорила нічого, бо не знала, що сказати в такій ситуації, як сформувати свою позицію так, щоб не образити його суворістю чи тим, що занадто жалію його. Одгар був мені фактично чужим і важко було вгадати, як він відреагує, що сприйме за образу, а що за допомогу і дружню пораду.

     — Знаєш, прозвучить... не знаю, як прозвучить, але я тебе розумію. Тобто, в мене такого немає, але я можу зрозуміти твою ситуацію.                                            

     Слова не клеїлися і я не могла чітко висловити те, що було на думці. Знову хвилинна пауза. Одгар порушив її першим.                                                               

     — Це допомагає, якщо чесно. В критичних ситуаціях допомагає не витрачати енергію на те, щоб випустити на волю емоції, не побиватися, не страждати. Допомагає не втратити глузд. — хлопець почав шарпати надірваний край сірої куртки.                              

     — Хіба не навпаки? — темні очі поглянули на мене, коли я врешті-решт заговорила. — Тобто, коли ти стримуєш свої емоції, не можеш показати свій внутрішній страх і хвилювання, змушуєш себе посміхатися в паніці. Це ж впливає на твоє здоров'я. Я вже мовчу про підміну понять для мозку: посмішка, яка раніше асоціювалася зі спокоєм і радістю, тепер означає тривогу і страх.