III

     Як розказав Одгар (саме так звали того хлопця), гібраріалам мало що відомо про тих тварюк. Керівництво наказало всім вартовим на острові вистежувати і винищувати монстрів, доки не залишиться жодного, а тоді проводити регулярні патрулі.                                              

     Наскільки йому було відомо, ці істоти ще не дісталися до континентів, але й те, звідки вони взялися, досі залишалося загадкою.                                                                                         

     Євангеліс, острів на якому ми перебували, є північною, крайньою точкою Альянсу. Одгар припустив, що вони могли прилетіти з незаселених територій півночі, з-за океану.

     Спочатку це здавалося тупістю, адже дослідники запливали далеко в океан, але так і не знайшли нічого. Хоча, поверталися лише кораблі з записами, та й те завдяки дистанційному керуванню з континенту. Люди ні разу не припливали додому з експедицій в зону «Омікрон».

     Ситуація з інших сторін була значно зрозумілішою: Альянс розташований на п'яти великих островах разом з малими прилеглими острівками. З трьох сторін його обмежують височезні гори, на вершинах яких стоїть вічна мерзлота. Проте через постійну мряку над водою і низькі хмари їх дуже важко, майже неможливо побачити.                                                                                      

     Вчені не можуть визначитися з тим, чи на півночі є хоч щось, чи там лише безмежний океан.

     Влада не надто охоче відсилає туди експедиції, а люди бояться за власне життя.

     Техніка зі штучним інтелектом за сотню кілометрів від центру керування просто перестає працювати. Ніхто не знає, що чекає на людство за північним туманом.

     Або не хоче знати.                                                                                                  

¤¤¤

     Весь наступний день ми прожили, точніше, проіснували, майже мовчки. Їжа, яку Кім прихопив з будиночка, не лізла в горлянку не лише через свою сухість.                                           

     Я не могла ніяк описати свій стан: мені було не те, щоб погано, чи страшно, чи соромно. Не виходило звинувачувати в смерті дядька Джима ні себе, ні Кіма, ні Одгара, ні навіть те створіння.

     Мене не розривав страх перед невідомим.                                                                    

     Навпаки, щось усередині заворушилося: після істерик, сліз і заперечень я ніби вигоріла емоційно і сил на страх чи яскраві емоції просто не вистачало.                          

     Тому й прийняла рішення активувати режим пасивної туги, на яку вистачало залишків енергії, і спробувати мислити максимально раціонально.                              

     Було нелегко, адже дядько Джим часто розповідав різні історії про Омікрон і вигадував якісь моторошні деталі, щоб ми з Лайтом лякалися найменшого звуку. Вони з татом були у дружніх відносинах і часто складали байки про небезпечну заокеанську територію: батько розповідав про вчених, які їздили на експедиції, а дядько – про військових, що їх супроводжували.

     Ці історії зливалися в небезпечну і п'янку версію реальності, таку ж правдиву для нас, як балакучі тварини для дітей з Тронда. Дітлахи Бойрад-Моровскі мріяли про подорож до невідомих країв на піратському човні, про пригоди, небезпеку, від якої волосся стає дибки, про безмежні океанські простори, у глибинах яких виблискують затонулі кораблі і невідомі науці види риб.

     Коли ми виросли, це все залишилося світлим домашнім спогадом з дитинства, який виловлюєш із пам'яті в якісь важкі моменти життя.                                                                     

     Саме так я і зробила зараз. Іронія полягала в тому, що дядька Джима вбила істота з земель (чи вод) про які він так любив розповідати нам вечорами і якими так захоплювався. Окремі деталі тих байок перемішалися з уривками новин, чутками і власними фантазіями.                     

     Я не знала, що вигадала я, що вигадали дядечко з татом, а що — влада.                           

¤¤¤

     День пройшов без пригод, але ми не вкладалися в графік. Все йшло до того, що решті доведеться нас чекати. Ще й прийдемо ми з не дуже веселими новинами.                                                 

     Вночі домовилися не спати Аліса й Одгар. Першим мав бути Од і я вирішила скласти йому компанію. У будь-якому випадку, заснути рано мені не вдалося б.                         

     Він розповів про своє рішення піти вчитися в Академію гібраріалів Альянсу, про навчальні будні і стажування на Євангелісі.                                                      

     Мені важко було уявити, що хлопцю ще немає двадцяти, а його вже відправили сюди, в казна-що.

     — А знаєш, я тоді патрулював лише третій день.                                                         

     Хлопець сумно посміхнувся і я не могла сказати точно, що саме його засмучувало найсильніше: на третій день першої в житті зміни на нього напав монстр, всіх його товаришів з острову, скоріш за все, вбили, а свою сім'ю він не бачив півтора роки і не знає, чи побачить взагалі.

     Цілком вірогідно, що все разом.                                            

     Правду кажучи, ненавиджу, коли мені розповідають про свої проблеми малознайомі люди. Та й близькі теж. Я завжди готова вислухати, але правильно заспокоїти людину і дати корисну пораду — якось не моє. Рідних можна обійняти, а з чужою людиною це буде, м'яко кажучи, дивно.

     Хоча, в мене теж ситуація не сильно краща: дім розвалили, дядька вбили просто переді мною, сім'ю може й не побачу ніколи. І це все одразу після дня народження.                    

     Ми знову сиділи мовчки годину, але цього разу було якось затишніше. Не було такої незручної паузи.