II

     На підлозі лежав смаглявий темноволосий юнак у сірій формі гібрáріалів. На рукаві куртки в нього були намальовані п'ять кіл у трикутнику — знак Альянсу. Також пов'язана поверх нашивки фіолетово-чорна стрічка — державні кольори Каракута, однієї з п’яти країн у Туманній затоці.                             

     Здавалося, що він ще дихав, та вже сутеніло, тому рухливі силуети дерев знадвору могли зіграти з очима злий жарт.                                                                                                                                    

     Під завивання вітру я переступила повалені двері, з яких нещодавно здерли ще свіжу фарбу, і обережно підійшла до патрульного.                                                                                                

     “Підійшла” — трохи недоречне слово, адже між дверима і ним було всього кілька кроків, такою маленькою була хатинка.                                                                                                                         

     Коробка невідомого походження слугувала хлопцю подушкою.                                               

     На диво швидко сутеніло. Навіть слабкі промені світла, що, пробиваючись крізь завісу хмар, виривали з темряви смужку підлоги, не допомагали.                                                                               

     До цього моменту всю мою увагу привертала людина на підлозі. Проте в одну мить волосся на потилиці стало сторчма, як тоді, коли тобі дико страшно, або за тобою хтось пильно стежить. Або і те, й інше.                                                                                                                                                  

     Не хотіла дивитися вліво, в темряву, де могла побачити  величезне, майже під стелю, чорне щось у дальньому кутку кімнати. Істота не рухалася, але було ясно, що вона жива.                      

     Коли очі більше звикли до браку світла, можна було розгледіти постать дядька Джима, який сидів на підлозі зліва від дверей в не дуже зручній позі.                                                                             

     Він кривився. Від болю, чи мені здалося? Але його рука, що стискала живіт, вказувала на мою правоту.                                                                                                                                                   

     Чоловік сидів в темній, майже чорній калюжі...                                                        

     “...крові”, — додумала я.  Хоча, чому саме кров? Не все так похмуро, це може бути машинне масло, або що. Хоча, кого я обдурюю?                                                                                        

     Джим Бойрад розплющив очі, побачив мене і кволо замахав вільною рукою, аби я точно звернула на нього увагу. Далі підніс палець до вуст, похитав головою і повільно провів ребром долоні по горлу. Красномовніше вже нікуди, хоча про останню частину я й сама здогадувалася.                        

     Оглушливий вітер повністю вщух, і тиша стала такою потужною, що розривала барабанні перетинки. Точніше, стала б такою, якби не тихе сопіння у кутку, де сиділо-лежало щось.                    

     Я не на жарт злякалася і перевела погляд знову на Джима. Він показав пальцем у бік істоти, далі закрив долонею очі і похитав головою.                                                                                          

     Отже, воно з якоїсь причини нас не бачить, а це пояснює те, чому не нападає знову. Сподіватимемося, що рівень його інтелекту не надто вищий за кімнатну температуру і воно не вигадає нову причину накинутися на нас.                                                                             

     Далі поранений підніс руку до вуха і активно закивав. Ага, тобто воно може нас почути, тому слід сидіти тихо.                                                                 

     Прекрасно, але проблема полягала в тому, що вітер остаточно припинився і більше не було ніякого фонового шуму. Від цієї думки у мене перехопило подих (хоча, я і так майже не дихала), але аж ніяк не від захоплення.                                                                                 

     Наступні кілька довгих хвилин я гарячково думала над тим, як виволокти дядька з цієї халабуди, не зламавши йому ребра і не вбитися об оте. Але для цього треба було знешкодити істоту, яка іноді видавала дещо бентежні булькотливі звуки.                                                                              

     Зробити пів кроку до родича було важко. Не пам'ятаю, щоб мені коли-небудь було так важко ступати, якщо не брати до уваги часи, коли я вчилася ходити. Але, оскільки я їх не пам'ятаю, то можна не зважати.                                                                                                     

     Важко дихати безшумно, коли серце так сильно гупає.                             

     Єдиний план, який я могла втілити в життя, полягав у тому, щоб... щоб зробити бодай щось. Варіантів було небагато, але сидіти на місці, рано чи пізно, означало вірну смерть. Я могла спробувати безшумно вийти з хатини, але залишати своїх в біді точно не збиралася.                                  

     Страшно, коліна підкошуються, але якщо я піду, це може, точніше сто відсотків доб’є дядька Джима, а як оговтається — то і нас усіх наздожене.                                                                          

     А якщо їх декілька? А як покличе на допомогу? Кількох на раз точно ніхто не здужає подолати.

     Можна було покликати Кіма, але він не був значно сильнішим за мене, до того ж не такий прудкий (сама себе не похвалиш, ніхто не похвалить). Та й поки мене не буде, всяке може тут трапитись. Це опудало не сидітиме тут вічно: або нападе, або піде геть. Не хотілося чекати, поки воно обере.