Глава сьома. Свобода, або анархія з накладкою

1

Провідник Молот мовчав шість годин. За ці шість годин він сказав два слова. Обидва слова були «стій». Обидва рази вони були доречні: першого разу попереду лежала електра, другого разу — теж електра, але поруч з іншою електрою, і різниця між цими двома ситуаціями полягала в тому, що перша електра була видима, а друга — видима тільки Молоту.

— Як ти їх бачиш? — спитав його нарешті Кремідор, коли терпіння скінчилося, а терпіння в нього закінчувалося швидко, бо воно було малої ємності, як казав сам Кремідор, «роздрібного ґатунку».

Молот зиркнув на нього і сказав третє слово за день.

— Земля. — Земля?

Молот показав пальцем на землю біля себе. Земля була землею. Потім показав пальцем на землю за п'ять метрів. Земля там була теж землею. Кремідор не бачив різниці. Молот побачив, що Кремідор не бачить різниці, і вимовив четверте слово за день.

— Дивись. — Куди?

Молот не відповів. П'яте слово він вирішив заощадити. Але Горгона, який ішов позаду і все бачив, пояснив: земля в Зоні бряжчить. Над електрою вона бряжчить інакше, ніж просто земля, і той, хто двадцять років ходить цією дорогою, чує цю різницю ногами ще до того, як вона долине до вуха.

— Він чує землею? — спитав Протоколіст і витяг берестяну книгу, щоб записати нове явище. — Він чує ногою, — сказав Горгона. — А земля передає ногам. Усі мутанти так уміють. Люди втратили це, бо наділи черевики. Черевики — це найгірше, що сталося з людством у Зоні. — Черевики, — записав Протоколіст. — Найгірше, що сталося. — Не пиши дослівно, — попросив Горгона. — Пиши: «черевики як фактор ризику». Це звучить солідніше, і мене потім не цитуватимуть у документах як мутанта, котрий проти взуття.

2

Територію «Свободи» Молот обійшов. Обійшов навмисно, бо прямо через неї йшла дорога, а дорога через територію «Свободи» — це дорога через анархію, а анархія не має пропускного пункту, тому проходити через неї можна будь-де, але саме тому — небезпечно всюди.

Вони зайшли з півдня, через старі гаражі. Гаражі були розписані. Написи красувалися на всіх стінах і зводилися до однієї думки, висловленої різними руками, кольорами та з різним ступенем грамотності: «ЗОНА ВІЛЬНА». Одна зі стін мала варіант «ЗОНА ВІЛЬНА!!!» з трьома знаками оклику, і біля неї стояв чоловік, який, судячи з усього, і був автором цих знаків.

Чоловік був у бандані. Бандана була фіолетова. Фіолетові бандани на території «Свободи» носили всі, і це не було побажанням — це був обов'язок.

— Ви чого без бандан? — спитав чоловік у бандані. — Ми не вільні, — сказав Кремідор. — Ми нейтральні. — Нейтральних не буває. Бувають ті, хто ще не визначився. Отже, ви визначилися, але не так, як ми. — А якщо ми визначилися, що не хочемо бандану? — Тоді ваша воля. Ми за свободу. — Чоловік замовк і подивився на соратників, які почали виходити з гаражів. Соратників було багато. Усі — у банданах. — Але тоді ви не вільні. — Якщо я вільно відмовляюся від бандани, то я вільний. — Ні. Свобода — це коли робиш, як ми. Ми ж вільні, отже, наш спосіб і є свобода. А твій спосіб — це твій вибір, який не збігається зі свободою. Тобто це несвобода. — Ти щойно сказав, що свобода — це обов'язкове. — Обов'язкове добровільне! — виправив чоловік, і його соратники схвально загуділи, бо формулювання було новим, і його треба було запам'ятати, щоб потім гучно вигукнути на мітингу.

3

Командира «Свободи» на цій ділянці звали Ленінград. Він народився в Ленінграді, звідки й прізвисько, і з того часу не виїжджав, хоча Ленінград, із якого він виїхав, був не містом, а батьком. Батько був військовим, і син виріс із переконанням, що будь-який порядок — це зброя батька, а раз батько був не правий, то й порядок неправильний.

Ленінград прийняв їх у штабі. Штабом служив гараж, де стояв стіл; на столі лежала мапа Зони, на якій не було нічого, крім намальованих синім кольором територій, причому синя фарба була розлита так рівномірно, що ставало зрозуміло одне: «Свобода» вважає вільною всю Зону.

— Ми хочемо пройти, — сказав Кремідор. — Без конфліктів. Мимо. — Ніхто не проходить мимо, — відповів Ленінград. — Мимо не буває. Все, що рухається Зоною, рухається у певному відношенні до нас. Інше питання — у якому саме. — У мирному. — Мирне відношення коштує дорого. — Ленінград почав розкладати на столі сірники, і сірники мали щось означати. — Ось тут ви. Ось тут ми. Ось тут армія, вони не люблять нікого. Ось тут Довг, вони люблять тільки статут. Ось тут Моноліт, вони люблять тільки Моноліт. А ось тут «Свобода», і «Свобода» не любить нікого, але з усіма говорить, бо розмова — це теж форма боротьби. — А проти чого ви боретеся? — Проти влади. — Якої влади? У Зони немає влади. — Поки немає. Але вона з'явиться, якщо ми сидітимемо склавши руки. А тому ми не сидимо склавши руки. Ми сидимо з автоматами. Це різні пози. — А якби влада з'явилася і була доброю? — Доброї влади не буває. — А якби була? — Тоді ми її повалимо і замінимо на добрішу, а потім повалимо і її, бо тонус опору повинен бути постійним, інакше люди звикають і починають платити податки.

Ранок, який слухав усе це з повітря, нарешті опустився до столу і висловився як бухгалтер:

— У вас витрати перевищують доходи.

Ленінград подивився на полтергейста. Потім на решту. Тоді знову на полтергейста.

— Це ще хто? — Я Ранок. Бухгалтер. Колишній. І я кажу: у вас витрати перевищують доходи. Ви воюєте з владою, якої немає. Це витрати. Ви не робите нічого, що приносить дохід. Немає господарства, немає виробництва, немає навіть школи, де б навчали, як кинути автомат і піти працювати. Ви живете за рахунок того, що приносять вам люди, які йдуть повз. — Ми беремо податок за свободу. — Свобода не має ціни, якщо вона справжня. А якщо має ціну — це вже не свобода, а послуга. І тоді вам треба дати покупцеві чек.

У штабі запала тиша. Соратники Ленінграда не знали, ображатися чи записувати. Формулювання було гострим, але полтергейст летів, а стріляти в літаючого бухгалтера ще нікому не вдавалося, і всі це розуміли.