4

4

- Я тобі все ж таки скажу, бо може це останній шанс тобі сказати: ти особлива, бо ти з чистими думками. Ти одна єдина серед людей, яка з чистими думками. І саме таким мозком я хотів володіти. Але виходить, що мозок з чистими думками не дозволяє знищити свідомість, що такий розум не підлягає змін. Судячи твого випадку, можливо дозволяє стерти лише пам'ять. Ти пам'ятаєш, хто ти?

- Ні. Я пам'ятаю лише з того моменту, як прокинулась в лабораторії. І все. - відповіла Олена. Те, що мене звуть Олена, я можу тобі повірити. Принаймні я відчуваю, що це правда.

- Дивись, який світ. Ніби з енциклопедії та наукових фільмів, які я продивлявся. Може цього насправді не існує. Може я втратив свідомість і зараз блукаю у своїй підсвідомості і уявляю собі, що я нарешті тебе отримав. - припустив Артем.

- Тоді і я непритомна, а мені сниться дивний сон. Чи я просто галюцинірую після вашого експерименту. Чи просто збожеволіла. - зробила висновки Олена.

Артем та Олена стояли на краю білого густого простору та дивилися на безкінечну прірву, яка розкинулася по всі боки від того місця, де вони знаходилися.

Попереду повна темрява. 

Несподівано білий густий простір почав поступово зникати, підбираючись зникненням до цих двоїх.

Ось вони вже на останньому клаптику цієї білої густої пелени.

І цей останній шматок якогось твердого простору зник - і ці двоє туристів застигли на одному місці.

Артем схопив Олену за руку.

- Разом пройдемо все це. - сказав він.

Вони знов провалилися, стрімко несучись увздовж темного простору.

- Не залишай мене! - крикнула Олена, міцно стискаючи руку Артема.

Перед ними почали з'являтися зірки, які групувалися у скупчення, а ці скупчення почали притягуватися один до одного, утворюючи якесь широке дерево з довжелезними гілками.

Артем та Олена продовжували нестись вздовж невидимого тунелю, прискорюючись, а потім їх виштовхнуло... на Землю, в отой ліс, де вони були до цієї мандрівки.

Продовжуючи триматися за руки.

- Ми повернулися. - проконстатував очевидне Артем. Олена тяжко зітхнула, але якось з полегшенням, відпускаючи руку Артема, намагаючись вільно піти без рукостискання. Але Артем її не відпустив, не розкриваючи свою руку, продовжуючи тримати долонь жінки. - Повертаємось на базу.

- Що ж, хазяїне, я твоя рабиня... - сумно прокоментувала Олена, розуміючи, що тепер вона у пасці. - Веди мене у своє рабство.