9

Дивлюсь в дзеркало і бачу себе у вишуканій вишневій сукні. Вона ледь дістає мені до коліна. Я дивуюсь їй. В моїй шафі такого плаття немає. Здається, воно нове. Але звідки? Я не купувала нічого останнім часом – сиджу ж вдома. 

Я маю йти, мене чекає Ендрю – ми йдемо в театр. Він стоїть біля дверей, обернувшись спиною до мене. Весь такий убраний в блискучо-чорне. Звідки в нього цей одяг? Ендрю такого не носить. Мабуть, разом купували.  

Підходжу ближче і обіймаю коханого, притулившись щокою до його теплої спини. Він мовчить, не рухається, а я насолоджуюсь моментом, стискаю його в своїх обіймах. Ось він, поряд, і все з ним гаразд! 

Коли Ендрю розвертається до мене обличчям, я скрикую і різко прокидаюсь від телефонного дзвінка...  

Телефонує Мег і, здається уже не вперше.  

–Алло, Мег? 

Проте відповідає мені не подруга. Це Матіас і, здається, в нього істерика. 

–Мелісо, я не знаю, що робити. Їй боляче! Точно боляче, але вона не зізнається. Що робити? Допоможи! Я не знаю! Не знаю! 

–Матіас! Заспокойся, друже! Вдихни поглибше і чітко розкажи, що трапилось, – розмовляю з хлопчиком спокійно, а в душі все перевертається. Страх за подругу не дає спокійно дихати. Здається, ще хвилина і я покриюсь справжнім льодом. 

Хлопчик спершу мовчить, а потім рішуче відповідає: 

– Мег не реагує на мене. Вона просто тримається за живіт і лежить, зціпивши зуби. Я стукав у віконечко і  кликав на допомогу, але все марно. Двері зачинено, я не можу вийти. Мені дуже страшно. Що робити?

–Ти натискав на кнопку виклику сестри? – запитую з надією, що хлопчик до цього не додумався.  

–Так! Кілька разів. Нічого! Нуль реакції! – його голос стає плаксивим, з'являються схлипи.  

–Гаразд. Слухай, Матіасе. Ти зараз заспокоюєшся, тому що Мег ми потрібні зібрані та впевнені в собі. Перестаєш плакати і йдеш до вікна. Стукаєш в нього без упину, а я намагатимусь зателефонувати на сестринський пост. А якщо не вийде, то буду набирати всі номери вашої лікарні, які тільки знайду в довіднику. А ти будь сильним! Заради Мег. Гаразд?

Гадаю, він киває, не усвідомлюючи, що я не можу цього бачити. 

Телефонувати в лікарню довго не приходиться. Після першого ж гудка мені відповідають сонно та втомлено, що зараз все владнають.  

Владнають. Начебто Мег злам в якомусь автомобілі та її просто усунуть і все. Розумію, що працівникам лікарні зараз нелегко, але все одно дратує таке ставлення до пацієнтів. Скільки б їх там не було. 

Довго розмовляю з Матіасом про його сім'ю, щоб він заспокоївся. Розпитую про батьків, про навчання в школі, про друзів. Хлопчик розповідає. Спочатку скуто, уривками, а далі вже більш відкрито і дружео. А коли Мег нарешті роблять укол знеболювального препарату, Матіас розказує про те, що в нього була старша сестра. 

– Я пам'ятаю, як вона мене колисала на руках. Співала мені пісню про левеня, а я засинав. Мама говорить, що я не можу цього пам'ятати. Що я був занадто малий, а мій мозок просто намалював картинку, яку так часто описували мама з татом. Але я пам'ятаю! Пам'ятаю її теплі руки. А ще кіски. Довгі. Мені подобалось їх тягнути. 

–Що трапилось з твоєю сестрою, Матіасе? 

–Вона пішла від нас, – понуро відповідає хлопчик. –  туди… до Богині Весни… 

Матіас замовкає. Мабуть, згадує її, свою старшу сестру. Я на мить уявляю, що Ребека піде з мого життя і… Ні, не можу! Не хочу навіть думати про це! Ребека заслуговує на те, щоб прожити прекрасне й довге життя! Вона  чудова сестра і подруга. Я готова віддати своє життя в обмін на її! Вона має жити!... 

–Мама говорить, що Богиня Весни забирає до себе найкращих. Мелісо, вона ж не забере Мег, правда?  

І знову це твердження про Богиню Весни… Двадцять один рік я не знала його, а тепер чую вдруге за кілька днів. Слова хлопчика заставляють задуматись. Забирає найкращих. Ноклон говорив те ж саме… Як там звали подругу Ніка? Мія? Єва? Чому я так погано запам'ятовую імена?  

–Матіасе, Мег хороша, але до “найкращої” їй далеко, втім,  як і мені. Вона обов'язково житиме, тому що потрібна нам. Я десь чула, якщо дуже сильно потребуєш людину, то Богиня Весни в тебе її не відбере. А Мег нам дуже потрібна, правда ж? Ми будемо цього хотіти разом, гаразд? 

–Будемо, – трішки невпевнено говорить хлопчик.  
Ми прощаємось, а я відчуваю тягар на душі. За брехню, яку придумала на ходу, аби заспокоїти дитину. Начебто в серце вліз злющий єнот і перевернув там все шкереберть. Скажете, як же єноти можуть бути злими? Вони ж такі милі… А от і ні! Мій єнот наробив безладу і втік, залишивши мене розгрібати завали з уривків совісті, смутку, сорому та недавнього сну.  

То був він уві сні! Нік Ноклон, мій сусід і моє покарання, поки я в чотирьох стінах. 

Якого дідька взагалі мені приснився він?! Тепер, коли мене не відволікає хлопчик і стан здоров’я подруги, думки вертаються до нестерпного сусіда. Хочеться піти на балкон і виговорити йому все! Сказати, щоб не смів являтись в мої сни! Щоб припинив діставати! Щоб не помічав мене, як і раніше!  

Ха! Якщо я скажу йому це, він лиш запишається, що я про нього думаю. Не дочекається!  

Наче відчувши, що в моїх думках, телефон показує вхідний виклик. Мабуть, поставлю фото когось рогатого та бородатого на дзвінок.  

– Що? – сердито запитую. 

– Побачення? – коротко говорить Ноклон. 

– Ні.  

– Я не міг не спробувати. Як спалось?  

Ми що тепер будемо щодня спілкуватись? І про сни свої розповідати одне одному? Ще чого!  

– Паршиво, Ноклоне, – вдаю, ніби налаштована дружньо, – стадо цапів снилось, знаєш... До чого б це? В тебе сонника немає випадково? 

– Немає… – розгублено видає. – В мережі можна подивитись. 

– Подивись, якщо  не важко. О! І не забудь уточнити, що в кожного твоє обличчя було. 

–Жартуєш, Меллі? – сміється так легко, невимушено, начебто й справді йому весело. – Жарти – це добре. Виходь на балкон, поговоримо. 

Перш ніж я відкриваю рот сказати, що не збираюсь нікуди виходити, противний Ноклон кладе слухавку.