8

Коли тобі нічим зайнятись, час пливе зовсім інакше. Повільно, нібито розтягуючи «задоволення». Дивишся на годинник так часто, що здається, ніби стрілки взагалі нерухомі. Оновлюєш ті ж самі сторінки соцмереж кожні п'ять хвилин, очікуючи чогось нового. Проте там пусто. Ніяких новин, коментарів або вподобань. Пусто.

Якби я могла похвалитись навичками до блогерства, то розповідала б своїм фолловерам, в якій позі ліпше читати книгу. В ліжку. Завжди в ліжку. Ну або ще краще – як перерахувати скільки крупинок рису в одному кілограмі. Ні, ти не сидиш і не рахуєш кожне зернятко. Потрібно відрахувати лиш двісті-триста штук, зважити їх, а потім отримане число помножити на тисячу грамів і розділити на ті самі двісті-триста штук. Проста пропорція, нічого складного, це шкільна програма.

Можна сказати, що я сходжу з розуму. Проте це так. Я пройшла всі можливі тести, які знайшла в мережі, на виявлення психічних відхилень. Так, легка форма стресу, нічого складного. Ха-ха.

За сніданком мене тривожить телефонний дзвінок. Це Єн – наш орендодавець, старенький чоловік, він має поганий слух. Сьогодні двадцять шосте березня – день виплати оренди за нашу з Мег крамницю.

– Алло?

– Мелісо, це ти? – говорить чоловік голосно, що доводиться зменшити гучність.

– Так, це я! – відповідаю голосніше, щоб не повторювати кілька разів одне й те ж саме.

– Сьогодні уже двадцять шосте, як ти плануєш оренду мені передати? – говорить Єн з легким Казарнакським акцентом – він звідти родом.

– Але Єне, лавка не працює... Збережень майже немає... До того ж як я тобі передам зараз гроші? Я не виходжу з дому...

– Ой, даремно! – до чого тут його улюблене «даремно», котре він тулить де не треба? – Я не можу чекати, Мелісо. Мені потрібні гроші.

– Всім вони потрібні зараз, Єне.

– Я не буду довго чекати. До одинадцятого, не далі.

Тепер я чую, як чоловік щось жує, прицмакуючи від задоволення.

– Можливо ви дасте нам маленьку перерву у зв'язку з ситуацією?

– Ні-і, – протягує орендодавець.

– Будь ласка, Єне! Гроші є в Мег, проте вона в лікарні зараз... Дайте час, вона вилікується і ми обов'язково передамо вам всю суму...

– Ні-і.

– А якщо ми вам за весь термін карантину віддамо після його закінчення?

– Ні! – твердо говорить старий. – До одинадцятого. Потім можеш забути про свої речі, що залишились в магазині. Вони стануть моїми.

– А це вже нечесно, Єне! – починаю сердитись. – Там обладнання мінімум на чотири місяці оренди, а то й більше!

– Воно старе і зношене. – запевняє мене чоловік, начебто експерт в цій області. – Все! Я зателефоную одинадцятого!

– Сам ти старий та зношений! – кричу на фото Єна, що з'являється на екрані після завершення дзвінку.

Апетит давно пропав, але змушую себе доїсти злакові пластівці – кожна ложка їжі зараз важлива.

Сьогодні Мег почуває себе краще, тому ми налаштовуємо відеозв'язок.

– Привіт, Мелісо! Маєш чудовий вигляд! Знайомся, це Матіас, – подруга в хорошому настрої та в неї зникла гарячка. – Його поклали зі мною, тому що лікарня переповнена. Матіас крутий! Глянь, що він уміє!

Поряд з нею сидить хлопчик років десяти. Він привітно махає мені ручкою, одночасно посміхаючись трішки сором'язливо. А потім Матіас показує, як вигинаються його великі пальці. Вони, мов пластилін, неприродно згинаються в протилежну сторону.

– О, ні! Це монтаж! – вдаю, ніби не можу повірити в те, що бачу. Хоча картина й справді незвична. Я аплодую йому, щоб підбадьорити, і мені вдається. Блакитні очі Матіаса світяться від щастя. Він усміхається тепер більш відкрито.

– Батьки Матіаса в іншому крилі, вони у важкому стані... – розповідає подруга, одночасно поправляючи неслухняне темне волосся хлопчика, а йому, здається, це подобається. – Тож я тепер нянька. Як тоді, коли ми няньчили Леса, пам'ятаєш?

Мег сміється, а я згадую ту смішну подію, як ми залишились наодинці з її меншим братом. Тим самим, якого вона вважає лузером. Лесу було приблизно п'ять, нам – по тринадцять. Батьки Мег залишили його на нас. А ввечері менший син зустрічав маму й тата з манікюром та яскравим макіяжем.

Ми сміємось, а Матіас тим часом поглядає на нас зацікавлено, ніби чекає подробиць. Коли Мег заспокоюється і розповідає той маленький веселий «інцидент», хлопчик коситься на неї з ледь помітним побоюванням в очах.

– Як твоя сім’я, Мелісо? Все в порядку? – запитує Мег. Я гальмую, тому що досі не сказала подрузі про Ендрю. Боюсь побачити страх в її очах. І турбувати не хочеться. Тому я вирішую сказати неправду.

– Все гаразд, з ними все гаразд. А твої як? – навмисне змінюю тему, затамувавши подих, щоб подруга не уточнила подробиць.

– Дивно, проте з ними все гаразд, – відповідає вона і я видихаю – її легко збити з думки. – Брат ніяк не може натішитись несподіваними канікулами. Весь час сидить в онлайн-грі. У нього скоро очі попливуть. Якби він був моїм сином, я б його змусила щодня читати книги....

Мег понесло. Одна з її улюблених тем називається «Якби Лес був моїм сином...» Здається, їй потрібно написати тритомник на цю тему, щоб заспокоїтись раз і назавжди. Хоча подруга й несе, м'яко кажучи, нісенітниці, в душі я радію, що їй ліпше. Що вона така ж радісна і позитивна, як раніше.

Я не розказую їй про ранішній дзвінок Єна, мовчу про Ендрю, про те, що бачила вчора в ефірі. Ми розмовляємо про те, що було і ще чекає на нас. Перед тим, як попрощатись, підморгую Матіасу, а він у відповідь знову сором'язливо посміхається і намагається заховатись за спину Мег.

«Він милий!» – пишу подрузі, додавши кілька смайликів з сердечками.

Через карантин мій режим сну зовсім збився. Я привикаю спати вдень. Як колись, в ранньому дитинстві. Тільки тоді батькам потрібно було прикласти чимало зусиль, а зараз я ніжусь в ліжку з задоволенням. Цікаво, а чим цілими днями займається Нік? Вживає алкоголь? Репетирує нові ролі? Тренується? В нього гарне тіло...

Наче по команді, на балконі дзвенить скло і я, як завжди, лякаюсь.

– Ти це навмисне? – розводжу сердито руками та знову наступаю на шахи. – Та ну що ж це таке?

Збираю фігурки всередину дошки, а Ноклон тим часом розглядає мене. Хочеться втекти або вишкрябати йому очі, щоб не дивився і не дратував своїми витріщаннями.

– Чого тобі? – сердито запитую, піднявшись на ноги. Сьогодні сусід виглядає заспаним. Волосся його розпатлане, а під очима ледь помітні мішки. – Вночі сидиш на телефоні, а вдень спиш?

– Я не жайворонок, мені можна, – він тільки що облизнувся чи мені здалось? Ні, він облизнувся!

Точно! І знову! Наче кіт!

– Не дивись на мене так!

– Як «так»? – вдає, ніби не зрозумів.

– Наче на сметану.

– Я хочу запросити тебе на побачення.

З горла виривається сміх. Побачення? Він серйозно?

– Яке може бути побачення? Ми далі свого балкона не ходимо.

– Це буде побачення на балконі.

– Ідіот, Ноклоне!

– Я завтра запитаю знову! – вигукує, коли я закриваю двері.

В новинах повідомляють, що «Незалежність» тепер незаконна і всіх, хто буде дивитись трансляцію, обов'язково оштрафують. Я не знаю, що думати з цього приводу. Кому вірити? Уряду? Чи опору? Перші мовчать, швидше всього, приховують важливу правду, зате піклуються про нас. А другі, здається, й раді сказати все, як є. Але їм слова не дають. А що як їх блокують через те, що вони розказують неправду? Навмисне розсівають паніку, щоб підкосити довіру до керівництва країни. Хто говорить правду?

Єдиною приємною новиною є те, що уряд обіцяє доставляння продуктів до дверей нашого дому. Безплатну, з обов'язковою дезінфекцією пакування. Поки що це все тільки розробляється, але найближчим часом таку послугу запустять.

Хіба це не плюс до іміджу правління?

Тільки вимикаю світло і лягаю у ліжко, як Ноклон врубує музику на максимум. Спершу намагаюсь ігнорувати. Раптом совість прокинеться? Все-таки вже перевалило за опівніч. Через двадцять хвилин не витримую і пишу повідомлення:

«Ноклоне, припини. Це по-дитячому.»

Музика миттєво зникає і тиша одразу ж вдаряє по слуху. Що й варто довести – ця вистава влаштовувалась для єдиного глядача. Для мене.

«Не спиться, Меллі?»

«Я тобі говорила, що ти ідіот?»

«Останні чотири години – ні.»

«Ти – ідіот, Ноклоне!»

«А ти красуня»

Останнє повідомлення вдаряє прямо в серце. Якого дідька? Я злюсь, встаю з ліжка і нервово ходжу по кімнаті. Я серджусь на Ноклона, на всю цю ідіотську ситуацію. Злюсь на Ендрю, що він поїхав у ту кляту Тінь. Міг же залишитись і поїхати на тиждень пізніше, йому пропонували. Він сам винен у своїй смерті! Винен в тому, що я тепер сама!

Проте понад усе я злюсь на себе, тому що так реагую на простий комплімент. Можливо, будь він адресований кимось іншим, я б просто сказала «Дякую, мені приємно!» Але Ноклон! Як він взагалі сміє отак нахабно залицятись, коли в мене недавно загинув хлопець?! Я ні на хвилину не забуваю про Ендрю, я сумую за ним...

Не відповідаю на повідомлення Ноклона. Вимикаю телефон і лягаю спати, хоча й заснути вдається не одразу.