«Ранок починається не з кави» – так говорять, коли трапляється щось неприємне або незвичне. В моєму випадку все просто – вона скінчилась. Я не вважаю себе кавоманкою, але звикла до невеличкої чашечки зранку. Тепер доведеться змінювати звички та пити улюблений чай Ендрю – зелений з жасмином.
Заварюю скручені листочки в прозорому чайничку і чекаю, поклавши голову на стіл. Листя повільно розгортається, стає здоровенним, а напій з прозорого перетворюється на ніжно салатовий. Тонкий, легкий аромат жасмину наповнює кухню. Не помічаю, коли починають йти сльози. Ці пахощі нагадують Ендрю. Щоранку він усміхався, коли приходив до мене по тоненькій смужці аромату чаю, наче те мишеня з мультика – по запаху сиру. Він говорив, що зелений чай потрібно пити без цукру – інакше не відчути справжнього терпкого смаку.
А тепер його більше немає. І нікому заварювати чай. Нікому цілувати мене зранку. Є тільки я і квартира. А ще балкон і сусід-дивак.
Втираю сльози й смакую терпкий напій, який навіть жодного разу не спробувала до сьогоднішнього ранку. Чому? Не знаю, хоча коханий пропонував... Тепер жалію, що ми не робили це разом.
Сьогоднішній день, наче пекло, тягнеться повільно. Як на зло, погода за вікном настільки тепла, що, відкривши настіж балконні двері, кімнату миттю окутує аромат весни – свіжий, приємний, з ледь помітними нотками землі та ще менше – трав. Так і хочеться прогулятись парком, влаштувати пікнік або навіть приготувати м'ясо на барбекю. Але не можна.
Читаю пригодницьку книгу Ребеки уже вдруге і навіть не помічаю, коли засинаю. Сниться Нік Ноклон. А поряд з ним дівчина, котра виходила оголеною на балкон. Дякувати Богині Весни, зараз одягнена. Вони шепочуться, поглядаючи на мене, а я відчуваю себе некомфортно. Я точно знаю, що вони поливають мене брудом. В якийсь момент я починаю розуміти, що це сон, але ніяк не вдається проснутись. Ноклон з жінкою говорять голосніше й голосніше, аж поки затихають...
Раптовий стук по склу нарешті вириває зі сну, але разом з тим лякає настільки, що з грудей виривається крик. Двері досі відкриті, а на сусідньому балконі Ноклон гукає:
– Меееее-лліі!!! Меееее-лліі!!! Меееее-лліі!!! Меееее-лліі!!!
Ліниво, повільно, проте голосно, що аж дістає.
–Що? – запитую, сонно потираючи очі.
Ноклон виглядає спантеличеним. Здається, він зовсім не очікував, що я сплю. Мовчить, впершись обома руками на скло, і дивиться на мене зацікавлено. Шахи ще досі розкладені на підлозі.
–Що? – перепитую уже більш сердито.
–Ти спала чи плакала?
–Я складала плани, як краще відкрутити дзвіночки одному впертому сусідові, – відповідаю спокійно й одночасно вивчаю свої нігті, склавши руку в кулак.
Ноклон все ще дивиться на мене, розглядаючи з ніг до голови, а через хвилину видає:
– Ти неправильно дивишся на свої нігті. Так дивляться хлопці. А дівчата розпрямляють долоню, повернувши її до себе тильною стороною – отак.
І витягує руку вбік, зігнувши зап'ястя. Дивиться на свої нігті, повертаючи голову в різні боки. І так у нього це правдиво-пародійно виходить, що я вмить закипаю. Хочеться луснути його по обличчі, щоб вибити залишки його маленького козлячого мозку. Але я просто закриваю очі, глибоко вдихаю кілька разів і спокійно вертаюсь до себе, залишивши двері відкритими. Йому ж тільки того й треба, щоб роздратувати мене. Справжнісінький біологічний вампір! Йому крові не давай, аби нерви потріпати! Краща відсіч недоумку – ігнор.
Ввечері псується погода. Зривається вітер, небо затягується хмарами. Ендрю любив таку погоду. Він любив холод і грозу. Не закриваю двері на балкон, щоб поринути у ті відчуття, коли коханий був поряд. Коли він вдихав після дощу свіже повітря з озоном, а я тулилась до його гарячого тіла.
Мама телефонує, жаліється на тата і сестру. Вони обоє набрали кілька лишніх кілограмів. З такими темпами парочка за тиждень з'їсть весь запас продуктів, а «ця вся гарячка» може тривати місяці. Ми розмовляємо понад годину й з кожним словом мені легшає, я вірю в те, що мої рідні не інфіковані, що ми побачимось згодом, коли «ця вся гарячка» одного дня скінчиться.
Я саме переписуюсь з Мег, коли скляна перегородка між нашими балконами починає трястись та гриміти. Я знову полохаюсь. Але на цей раз Ноклон вигукує моє ім'я стривожено і в повній формі:
–Мелісо! Мелісо! Мерщій йди сюди! Це важливо! Швидше, часу обмаль!
–Що? Що трапилось? – миттю біжу на балкон і несподівано налітаю на шахи. – Ай...
– Знаєш канал «Незалежність», що заборонили транслювати по ТВ? – Ноклон збуджений, начебто відбувається щось неймовірне.
–Знаю, звичайно. Такий скандал був... – не розумію до чого він хилить.
– Їх можна подивитись онлайн. Там тисячі інфікованих штурмують ізолятор, в котрому тримають Бенза! Я пішов!
Мить і я вже вмикаю лептоп. Здається, що він сьогодні гальмує, начебто навмисне не дає мені подивитись таку бажану зараз інформацію.
– ...ви бачите, як люди ламають паркан з колючою проволокою, – говорить репортер в захисному костюмі, – вони смертельно хворі і їм нічого втрачати. Як вони всі змогли зібратись – невідомо.
Попри грозу і вітер, величезний натовп на задньому фоні налягає на сітку, котра от-от дасть слабину. Люди розгойдують паркан, одночасно безліч мокрих тіл відхиляється назад, а потім з новою силою та божевільними криками налазить на ту сітку. В такому розлюченому натовпі дуже легко опинитись затоптаним. Але репортер має рацію – їм втрачати нічого.
– За нашими даними Казарнак уже втратив п'ятнадцять відсотків свого населення, а ще приблизно тридцять дев'ять з них інфіковано. Дані приблизні й...
Ефір переривається, на екрані з'являється напис, що трансляція більше не доступна. Я довго сиджу, розглядаючи ці слова. Серце б'ється гучно. Страх пробирає до кісток. Боюсь залишатись одна, тому йду на балкон і стукаю в скло. Спочатку тихо, потім гучніше, а в кінці уже кричу щодуху, вигукуючи ім'я сусіда. І знову сльози, знову здається, що я залишилась сама, навіть без Ноклона. Вертаюсь до квартири й телефоную сестрі, розповідаю все, що бачила. Ребека заспокоює мене тим, що ми далеко від Казарнака. Що ми сидимо у своїх домівках і нікуди не ходимо. Втираю останні сльози рукавом, поки Ребека переконує мене не панікувати.
Після розмови з сестрою я почуваю себе краще. Мене хилить в сон, проте я змушую зробити одну річ перед тим, як відправитись в ліжко.
«Якщо ти не припиниш стукати так гучно, в мене станеться інфаркт.»
Внизу номер телефону.
Прикріпила скотчем до скла і вернулась до себе, щільно закривши двері.
Я писала цю записку, не думаючи, що Ноклон як справжня свиня зателефонує мені щойно знайде її. Тому, коли годинник пробиває другу ночі, мене будить телефонний дзвінок з невідомого мені номеру.
– Алло?
– Меллі, ти що спиш? – бадьоро запитує знайомий голос.
В перші секунди мені здається, що це Ендрю, але реальність одразу ж накриває з головою.
– Ноклоне, ти ідіот чи просто вирішив мене довести до стану «розлючений бик»? – мій голос хрипить і я пробую прокашлятись.
–Знаєш, це було так просто, – мало не мурчить сусід. В нього настільки грайливий настрій, що мій сон, наче рукою знімає – я злюсь на Ніка.
– Що просто, Ноклон? Я хочу спати. В тебе щось важливе?
– Просто було дістати твій номер, – я відчуваю солодкі нотки задоволення в його інтонації.
– Який же ти ідіот, Ноклоне. Солодких снів.
– Зачекай, не клади слухавку, – говорить, перш ніж я хочу натиснути кнопку завершення виклику. – Як тобі новина? «Незалежні» змогли показати правду. Це майже переворот!
– Я не встигла почути багато...
– Скоро почуєш. Скоро весь світ почує правду! – Нік задоволений, наче то він розкаже ту саму «правду». – Я лиш звів одних знайомих з іншими. І тепер вуаля – уряд не зможе блокувати «Незалежність»! Завтра Дамаріс заговорить!
– Тоді до завтра! – відключаюся, бо знаю, що Нік знову буде дратувати своїми жартами. Його веселий настрій тому підтвердження. І байдуже, що тепер довго не можу заснути, вивчаючи історію «Незалежності».
#390 в Сучасна проза
#2451 в Любовні романи
#1186 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 09.04.2023