5

Сидіти вдома – нестерпно. Сьогодні почався четвертий день мого ув'язнення, а я більше не можу. Я уже прочитала сімдесят відсотків книг, що є вдома. Переглянула безліч серіалів. І навіть один з Ноклоном! Засранець знає свою роботу! Грає, нібито родився для цього!

Світло-рожеві шпалери, котрі мені так подобались, зараз дратують. Хочеться їх розмалювати у яскраві кольори або взагалі обдерти. Хай краще будуть голі, сірі стіни. Хоч якесь різноманіття.

Телебачення крутить старі фільми та шоу, котрі нема сил дивитись.

В соцмережах оновлень майже нуль. Друзів у мене не багато. Лише Мег та сестра. Знайомих теж. Знаменитості ведуть прямі ефіри своїх розваг вдома. Теж набридло.

Пост Бенза видалено.

Від перегляду соцмереж відриває дзвінок у двері. Наполегливий, довгий. Серце підскакує в грудях, а руки від страху починають труситись. Повільно, маленькими кроками підходжу до дверей. Дзвінок стихає. Дуже моторошно. Боюсь навіть подивитись у дверне вічко. Натомість прикладаю вухо до дверей. Секундна тиша, а потім стук у двері, прямо навпроти мого вуха. Сильний, ще більш моторошний, ніж дзвінок.

Все ж я осмілююсь через деякий час і дивлюсь, хто там. За дверима стоїть стурбована сусідка, що живе навпроти. Вона плаче, грюкає у двері й губи її ворушаться. Проте я нічого не чую. Виглядає жінка вкрай погано. Я бачу, що вона хвора чи виснажена – очі, налиті кров'ю, тому підтвердження.

– Чого Вам? – запитую.

– Мені боляче! – кричить сусідка не своїм голосом. – Болить! Болить! Отут! Болить! Допоможіть!

Мене аж мутить від того, що відбувається за дверима. Хвора (а вона точно хвора, а не втомлена) б'є кулаками у двері, в стіну, натискає на кнопку дверного дзвінка й одночасно б'ється головою у двері.

Окутує такий страх, що мене всю трясе. Біжу якомога далі, на балкон, щоб не чути цього жаху. Сідаю під вікном прямо на підлогу, щільно зачинивши двері у квартиру. Мене хитає взад-вперед, а в голові картина, як жінка б'ється головою об двері. Як її звуть? Рейчел? Реджі? Я точно не пам'ятаю. О, Богине Весни, що ж робити? Закриваю вуха, щоб не чути дверного дзвінка. Не допомагає. Потрібно зателефонувати за тим номером, що казав президент. Точно!

– Центр боротьби з вірусом! Чим можу допомогти? – говорить жіночий голос.

– Я...тут... в мої двері телефонує сусідка. Здається, вона хвора...

– Де ви знаходитесь?

– Вдома, я у своїй квартирі. Вона...ненормальна. Б'ється головою об двері. Допоможіть... Мені страшно.

– Де знаходиться Ваша квартира?

Я називаю адресу й оператор одразу ж відключається. Мене досі трясе. А коли дзвін зникає, стає моторошно. Де вона? Куди поділась? Здається, що вона зараз пробереться у квартиру...

– Мене б ти теж здала, як і Рейч? – холодний, майже льодяний голос лякає настільки, що я боляче вдаряюсь головою об відчинену раму вікна, коли намагаюсь підвестись на ноги.

Ноклон!

– Досить мене лякати, дурню! – кричу у відповідь, захлинаючись сльозами від болю. Потрібно прикласти лід, але я нізащо не вийду з балкона. Тут почуваю себе безпечніше. Чи то від присутності Ніка, чи від того, що я далеко від божевільної сусідки.

– Я не винен, що ти така лякана. – Ноклон виглядає паршиво. Ні, він не хворий. Просто не доглядає за зовнішнім видом. – Варто було просто проігнорити жінку. Рано чи пізно вгамується.

– Вона вгамується, коли помре... – приходить в голову дурниця і я одразу ж її випалюю. – Трупи по сусідству краще?

– По-твоєму, ліпший варіант – відправитись в лапи звірюкам, котрі будуть проводити над нею досліди?

Нік сильно вдаряє долонями по склу. Так, що воно аж трясеться, а я від несподіванки підстрибую на місці.

–Припини!

Знову очі набираються сльозами. Як витримати це все?

–Що таке, Нездорова? Совість замучила? Так?

Його очі зараз настільки злі, що я забиваюсь в протилежний куток і дивлюсь на Ноклона, наче маленьке звірятко. Я боюсь його отакого! Боюсь...

–Ноклон, який же ти огидний! Вказувати таким чином людям з психічними вадами на їх вади можуть тільки моральні уроди! Ти – справжнісінький моральний урод!

Обличчя Ніка міняється. Спочатку він нічого не розуміє, ледь помітно трясе головою, начебто намагається відкинути якусь погану здогадку. А потім він ошелешено дивиться на мене, начебто вперше побачив.

– Чого вилупився?

– Які ще психічні вади? – запитує, насупивши густі темні брови.

– Звичайні, Ноклон! В дитинстві мені поставили діагноз тривожного розладу!

Сусід кілька хвилин дивиться на мене, нібито й не розуміючи моїх слів. Він не ворушиться, а просто вдивляється в мої очі. Що він там хоче знайти? Що я брехнею його нагодувала? То в мене є докази! Он тільки вчора знайшла серед документів одну з безлічі довідок.

Нік повільно опускається на підлогу, підперши спиною скляну перегородку. Якого біса вона взагалі прозора? Сусіди, що зліва від мене – закриті стіною.

Ми так і мовчимо. Нік сидить на підлозі, я – в кутку свого балкона, витріщившись на його широкі плечі, обтягнуті футболкою.

–Я не знав... – нарешті порушує тишу чоловік. – думав, ти просто... дивна...

Я мовчу. Яка різниця, знав чи не знав? Ноклон – покидьок. І це не виправдовує його тупі вчинки. Проходить трохи часу, перш ніж я наважуюсь заговорити:

–Моя подружка в лікарні. В неї все гаразд. Ніяких дослідів над нею не проводять.

Я уже заспокоїлась, тому говорю чітко. У квартирі знову гримить дзвінок. Удаю, що не чую його, хоча страх пробирає до кісток.

–Поки що не проводять.

–От хто з нас двох Нездоровий, так це ти! У тебе параноя! – постукую пальцем по виску.

Ноклон сидить мовчки. Десь далеко чути сирену швидкої. Маленький черв'ячок совісті точить серце. Заспокоюю себе тим, що вчинила правильно. Я все зробила правильно!

– Привіт, Мег! – вмикаю відеозв'язок і сідаю спиною до перегородки. Так, щоб Нік зміг побачити подругу, як тільки повернеться обличчям до скла. – Тут один недоумок говорить, що над хворими досліди проводять. Просвіти його, що це неправда.

Сьогодні подруга виглядає ще гірше. Синці під очима стали ще темнішими, волосся сильно скуйовджене, розкинуте по подушці. Мег одягнена в теплий светр і вкрита ковдрою.

– Привіт, Меллі! – голос її захрип. Здається, я розбудила подругу. – Не знаю, що там говорить твій сусід, проте він не правий. За мною доглядають. Тут добре, тільки трішки холодно.

Здається, Ноклон зацікавився, бо я бачу крізь камеру телефону його хитрий ніс за своєю спиною. Нік мовчить, але уважно вслуховується в слова моєї подруги.

– Вночі в сусідній палаті була якась метушня. Я чула крики. Хтось кричав, що йому боляче. Здається.... Медики намагались заспокоїти пацієнта. А зранку вже тихо. Ніхто не метушиться за дверима. У мене є тут маленьке віконечко, через котре видно коридор. Там всі ходять в костюмах.

Мег виглядає паршиво. Хочеться кричати від того, що я ніяк не можу їй допомогти.

– Меллі... Мені важко розмовляти.... Давай краще текст?

– Гаразд, Мег. Одужуй швидше!

– Як би ж...

Розвертаюсь до Ноклона, щоб кинути «Я ж говорила», але близькість його очей змушує відсахнутися. Що я там побачила? Страх? Ні... Це щось.. Наївність, дитячість? Я не знаю, як описати той погляд. Можливо я так відреагувала на те, що його зіниці були так близько, хоча й знаходились за склом... Навіщо тут ця клята стара перегородка? Краще була б стіна.

– Вибач, я не знав... – говорить Ноклон. І знову цей його дивний погляд... Жалість? Ні...

–Що?

– Не знав, що в тебе були проблеми... я б ніколи...

– Твої вибачення мені до одного місця, Ноклон! – байдуже відповідаю.

– От і добре. Меллі! – моє ім'я виділяє, наче хоче цим щось сказати.

–Так мене називають лише близькі, Ноклон. Для тебе я Меліса.

– Ну тоді я – Нік. Дуже приємно познайомитись! – вдає з себе галантного чоловіка, протягує руку до скла, наче підлещується. Добрий, хоч до рани прикладай. Ідіот! Як я потисну руку, коли тут скло?

– Ще чого! Ти – Ноклон! Взаємністю не відповім, бо приємного тут нічого немає, – відвертаюсь від сусіда і дивлюсь на вулицю.

Біля нашого дому уже стоїть карета швидкої. Працівники в захисному одязі відчиняють двері під'їзду. Зараз вони піднімуться на наш поверх і заберуть ту божевільну, що досі мучить кнопку дверного дзвінка. Чому саме до мене? Чому не до Ніка? Чи когось іншого... Потрібно ломитись в мої двері, начебто вона відчуває мій страх і йде на нього, як бик на червону ганчірку.

– Мелісо, чим ти займаєшся? – несподіване запитання Ніка змушує повернутись до нього. Ідіот приніс стілець на балкон, всівся на нього, підпер рукою голову і дивиться на мене.

Що це? Спроба примирення чи бажання затягнути мене у своє ліжко?

–Нічим, – знизую плечима, – читаю, їм, сплю.

– Я маю на увазі взагалі. До карантину чим ти займалась?

– Яке тобі діло до цього?! – кажу підвищеним голосом і розводжу руками, тому що мені не подобається його надмірна цікавість.

Дзвін у квартирі припиняється. Я відчуваю полегшення та одразу ж шкодую, що гримнула на Ноклона. Це все нерви.

–Цікаво, – тепер уже він знизує плечима.

– У нас з Мег своя квіткова лавка, – відповідаю після деяких вагань.

Схиляю голову і волосся падає на обличчя. Прибираю його рукою. Ноклон слідкує за кожним моїм рухом. Від цього тіло натягується, мов струна. Хочеться тікати від нових відчуттів, від цього погляду, котрий пронизує наскрізь.

– Я піду, мені пора.

– Ти зайнята? – здивовано запитує Нік. Його гарні темні брови підіймаються на лоб.

– Потрібно зателефонувати Ендрю.

– Аааа. Це той низький хлопець, що зустрічається з твоєю сестрою?

– Ендрю – мій бойфренд.

Таке здивування, як проявилось на обличчі Ноклона зіграти неможливо. Мені навіть на мить здалось, що він зараз впаде зі стільця. Проте, на жаль, втримався.

– Не така вже й маленька дівчинка наша Меллі, – кидає мені в спину Нік, коли я вже виходжу з балкона.

Ендрю досі не відповідає на мої дзвінки. Туга залазить в душу. Хочеться шкребтись на стіни від неї, вивернутись навиворіт, кричати. Але я мовчу, тримаю себе в руках. Я уже не боюсь, мені нестерпно боляче від того, що я втрачаю близьких.

Ввечері приходить повідомлення.

«Привіт, Меллі! Кохана, в мене все гаразд. Не чув твій дзвінок, був у душі. Як там погода? В нас чудово, все гаразд. Я зараз в готелі, вже збираюсь спати. Думаю, що через кілька днів повернусь додому. Ти ж мене ще чекаєш, так? Не смій виходити з дому, Меллі! Не смій! Я вернусь і привезу все необхідне! Кохаю тебе!»

Ендрю, такий Ендрю... До останнього збирається мене обманювати? Для чого? Щоб заспокоїти? А що ж буде потім? Після...

«Звичайно, чекаю на тебе вдома. Нікуди не ходжу, крім балкона. Теж тебе кохаю. Бережи себе!»