4

Здається, виття сирен розбудило всю нашу тиху вулицю. Ще зовсім рано, сонця не видно, але вже світає. В повітрі висить ледь помітний туман. Дороги пусті. Біля дому, що знаходиться навпроти, стоять три автомобілі швидкої допомоги. Для чого будити людей сиренами, коли ніяких перепон для транспорту медиків немає? Жителі, розбуджені та сонні, виглядають зі своїх балконів, вікон, зацікавлено спостерігають за ситуацією. А подивитись там є на що. Медпрацівники в захисних костюмах злагоджено, без метушні вивозять людей в спеціальних захисних камерах по черзі. Я нарахувала дев'ятьох. Не зрозуміло чи вони живі, чи ні. Від ранкового холоду та неприємної картини мурашки біжать по тілу, а волосся на руках підіймається.

Швидкі зникають з таким самим шумом, як і з'явились в нашому районі. Коли люди уже починають вертатись у свої квартири, по дорозі повільно проїжджає автомобіль миротворців.

– Щойно ви всі стали свідками того, до чого може призвести порушення умов карантину! – гучномовці розривають тишу, котра тільки наступила після недавнього візиту медиків. – Всі ці люди проігнорували застереження уряду. Вони влаштували вечірку минулої ночі. Як наслідок – всіх, у кого виявили симптоми, буде госпіталізовано. Ті порушники, в кого симптомів хвороби не має, сидітимуть вдома. Їм не дозволено виходити з дому навіть за їжею. Ви самі себе покарали. Ваші двері та вікна будуть негайно забиті дошками! А спроби втечі каратимуться! Тільки так ми зможемо зупинити небезпечну хворобу! Жорстко і без жалю!

Довелось вчепитись за рамку вікна, тому що слова добряче вдарили по нервах – ноги підкосились.

– Вони не мають права! – не вірячи, проговорила сухим голосом.

– Уряд ввів надзвичайний стан по всій країні! – грубий від сну та цигарок голос Ноклона налякав так, що я підстрибнула на місці. – За нашими законами тепер вони можуть майже що все. А що не можуть, те самі собі дозволять.

В руках Ніка склянка з коричневою рідиною. Безсумнівно – це алкоголь.

– Ноклон, алкоголізм? Серйозно? – недавня картина, що трапилась навпроти, відходить на другий план. Раптом захотілось зачепити за живе ідіота. – Хто починає пити вдосвіта – до вечора стає імпотентом. Не боїшся своїх косуль розчарувати?

– Ого! – на його обличчі смішка виступає, а очі сяють хитрістю. Здається, виклик прийнято і я зараз отримаю відсіч. Чоловік легенько постукує по склянці, немов роздумуючи, що мені відповісти. Проте я точно знаю – він просто затягує. Драматизм. Справжній актор. – А у тебе, Нездорова, язичок гостренький...

Як він мене назвав? Нездорова? Це я нездорова? Себе взагалі бачив? Ідіот недороблений! Не було б скла між нами, тріснула б по морді!

– Нездорова?! – відчуваю, що всередині все закипає. – Ти адекватний взагалі?

– Тебе всі мої знайомі в дитинстві так називали. Думав, ти знаєш.

Спокійно це говорить, наче все нормально, наче мене й справді так називали! Не називали ж?...

– І хто до цього тупого прізвиська додумався? – стою, стиснувши руки в кулаки так, що аж боляче від гострих нігтів.

– Я, – так само стримано відповідає, а в мене від злості з горла гаркіт виривається.

– Баран...

Йду геть з балкона. Зариваюсь у постіль і дивом знову вдається заснути.

Прокидаюсь від телефонного відеодзвінка. На екрані заспана Мег.

– Привіт, Мег! – вітаюсь з посмішкою на вустах і одразу ж настрій падає, коли бачу стан подруги.

– Ти знала, Мелісо... – говорить подруга, а мене сковує жахом, – ти знала. Знала, що я могла підчепити цю болячку на площі. Ти здогадалась... і не захотіла мене бачити. Злякалась... Дідько! – Мег стукає по ліжку рукою. Очі її блищать, а під ними залягли синці. – Я така зла на тебе! Я зла, але...

Вона плаче, не стримує сліз, витираючи їх рукавом піжами. Я не маю слів, щоб її підтримати. Так, я здогадувалась! Так, мені страшно! Я хочу жити! Але хіба ж Мег не вчинила б так само? Хіба вона пустила б у свій дім смерть, якби знала?

– Я не повинна сердитись, бо ти точно здорова. А я... Мене лихоманило всю ніч... Я зателефонувала за тим номером, що сказав Сант. Скоро за мною приїдуть. Мені зовсім не страшно. Це моя доля. Я знала, що знайду її там, на святі.

– Мег, пробач... – уже і я починаю плакати разом з подругою.

– Тобі нема за що вибачатись. Я лиш хотіла тебе почути. І поговорити. Можливо востаннє. – Мег кривиться від цих слів, а я намагаюся прикрити долонею рот, щоб не закричати від жаху. – Я ж не знаю, коли помру... І чи мені дозволять тобі телефонувати. Все ж таки вони щось приховують. Вони не можуть не приховувати. Одна надія на Бенза...

Наші очі припухли від сліз. Ми згадуємо наше дитинство, юність. Я розповідаю подрузі про Ноклона, про тупе прізвисько.

– От свиня! Так і знала, що це він! – Мег сердиться, а для мене її слова виявляються шоком.

– Ти знала?

– Знала...

– Чому мовчала?

Мег не відповідає. Тільки сердито кусає губу і дивиться на мене з каяттям. А до мене повільно доходить те, що вона не одна знає цю кличку.

– О, Богиня Весни! Ви всі знали! І Ребека в тому числі! Ну звичайно ж...

Сердитись уже пізно, тому я просто переступаю через цю неприємну ситуацію.

– Гидко називати людей з психічними відхиленнями... отак... Нездоровими... – я серджусь на Ноклона.

– Він покидьок! – вигукує Мег. Вона хоче щось додати, але її перериває дверний дзвінок. – Ну все... я тобі зателефоную, якщо в мене буде можливість.

– Мег, пробач мені...

– Я люблю тебе, до зустрічі!

Мег махає рукою і зі сльозами в очах вимикає відеозв'язок.

Час тягнеться повільно – я не знаю, чим ще зайнятись. Сьогодні я влаштувала прибирання у квартирі. Потім плакала. Через самотність. Через відчуття безпомічності. Через те, що Мег захворіла. Через те, що Ендрю не відповідає на телефонні дзвінки. А це зароджує ще більше паніки. І я уже не можу її позбутись.

Коли я зрештою заспокоююсь, то знаходжу сімейний фотоальбом. Ми з сестрою на пляжі. Ми на футбольному матчі в молодшій школі. Вся сім'я в ресторані – святкуємо повноліття Ребеки. Ми в захваті, бо нам приносять двоповерховий торт. І байдуже, що ми не подужали його з'їсти. Він був шедевральним. І знову сльози виступають на очах. Кричу від болю на серці, кидаю в стінку спочатку подушкою, потім настільною лампою. Далі в руки потрапляє телефон. Стук з вулиці вчасно мене зупиняє. Втерши сльози виходжу на балкон.

– Чого тобі? – говорю без лишньої ввічливості Ноклону.

Актор стоїть, примруживши очі.

– Я гадав, що ти з розуму зійшла. Але тепер бачу, що в тебе просто істерика. Але ж тобі можна. Ти – Нездорова.

– А ти просто чмо без єдиної каплі жалості! Пустоголовий!

Як же хочеться врізати козлу! Не просто дати ляпаса, а врізати по пиці, щоб закрився.

– Ненавиджу! – грюкаю дверима і йду до кухні – там не чути звуків з балкона.

Злість на чашах терезів переважує істерику. Хочеться відкрутити деякі важливі органи кретину! Приймаюсь шукати інформацію про нього, щоб мати хоч якусь зброю проти барана.

Виявляється, йому всього лиш двадцять чотири. А з виду начебто тридцять. А тепер, коли він перестав голитись, то всі тридцять сім. Денді проклятий! Ух, ненавиджу! Немає в його біографії нічого цікавого. Народився, вчився, кілька фільмів, але основний дохід – реклама. Часто помічають в компанії різних жінок. От! Ще й бабій! Полудурок, хоч і симпатичний. Має світло-русе попелясте волосся, темні, майже чорні очі й прекрасну посмішку, котра точно звабила не одну жінку. На багатьох фото Нік лиш в спідній білизні, тому я знову починаю злитись. Тільки уже на себе. Через те, що дивлюсь на покидька і мені... подобається. Не вийду більше на балкон! Нізащо не вийду!

Ввечері зателефонувала мама. Їм дозволили відвідати магазин. Але в приміщення пускають по кілька людей, наказують дотримуватись дистанції не менше двох метрів. Почувається моя сім'я прекрасно. Можливо, я все ж себе накрутила і вони не хворі...

Сьогодні знову транслюють звернення президента. Ті самі слова. В новинах ані слова про вірус. Канал Бенза пустує, жодних постів та звернень з того самого ефіру, котрий тепер ніде не знайти. Інтернет теж мовчить. Запит «вірус з Казарнака» видає тисячі результатів, але жоден з них не є адекватним. Нічогісінько.

До пізньої ночі не вдається заснути. Ендрю за весь день так і не відповів на жодне моє повідомлення. Щось трапилось, а я не в змозі йому допомогти. Дякувати Богині Весни, хоч Мег відправила відеоповідомлення, в котрому показує свою палату. Там світло, багато місця і навіть є телевізор. Щоправда, без пульта. Інших хворих подруга не зустрічала. Стан у неї задовільний.

Далеко за опівніч телефон сповіщає про новий пост Майкла Бенза. Якщо до цього був якийсь натяк на сон, то тепер уже він точно пропав. Руки не слухаються, але все ж вдається ввімкнути відео.

–Це лажа, народ, – говорить занадто тихо чоловік. Обличчя його заросло щетиною, а волосся розтріпане. У нього розбитий ніс і величезний синець під правим оком. – Насамперед прошу завантажити відео на свої смартфони й розповсюдити по знайомих. Його видалять менше, ніж за десять хвилин.

Мені не дають говорити. Я взагалі закритий в Доргадорському ізоляторі. Чудом мені вдалось поцупити телефон, щоб записати це відео.

Уряд мовчить, тому що... тому що це уже пандемія. Вірус досяг найвіддаленіших куточків світу за рекордний час. Смертність складає не менше сорока відсотків. Казарнак постраждав найбільше. І я гадаю, це ще не кінець... Швидше за все, інкубаційний період Казарнакської лихоманки складає до трьох тижнів. Тому краще сидіть вдома, економте їжу та воду...

Повідомлення переривається раптово, наче Майкл не встиг договорити те, що хотів. Сподіваюсь, з ним все гаразд.

Відчуття, наче настає кінець світу...