2

Прокидаюсь від телефонного дзвінка, різко підриваючись з ліжка й одразу ж падаю назад. Мігрень. Здається, вчорашні переживання і поганий сон дали про себе знати. У висках стукає, начебто молоточком. Телефон не замовкає.

–Алло... – відповідаю, розуміючи, що це Мег.

Здається, я проспала.

–Мелісо, ти де? Чому не відповідаєш? Я тобі весь ранок телефоную! У тебе все гаразд?

Подруга занепокоєна. Невже я так сильно заспала?

–Котра година? – запитую.

–Уже майже одинадцята! Скоро замовлення здавати! Я боюсь налажати! Де ти?

–Вдома. Ноклон цілу ніч розважався з кимось. Не могла заснути. Пробач. Скоро буду.

–Ти не встигнеш вчасно, – Мег засмучена. Вона мовчить. Вирішує, як краще вчинити. А я навіть боюсь поворухнутись, щоб не викликати ще більший приступ болі.

–Я справлюсь, – подруга говорить впевнено, – залишайся вдома. Поспи. Ввечері чекаю тебе на площі.

–Мег! – кличу подругу до того, як вона покладе трубку.

–Так... – голос у неї розгублений.

–Я не піду на свято. Мігрень.

–Оу.... – тепер вона ображається. Мег завжди говорить «оу», коли ображена.

–Пробач, я не можу, я... – намагаюсь виправдатись, але не знаю як... Не можу сказати, що маю погане передчуття. Бо воно в мене раніше ніколи не спрацьовувало. То був страх. Але зараз інше... Зараз тривога.

–Нічого, все в порядку. В мене є брат, котрий точно складе мені компанію. Бо він лузер, в якого немає друзів.

Чую гучний сміх, а потім гудки. Мег не образилась, вона просто дивачка. І обожнює гнобити свого меншого брата. Хоча друзі в нього є. І він точно не лузер.

Кілька таблеток аспірину не приносять полегшення, тому я телефоную сімейному лікарю. Мені ніхто не відповідає. До вечора читаю книгу, щоб відірватися від неприємних думок. Не виходить. Текст розпливається перед очима. Мігрень посилюється. Виходжу на балкон, щоб подихати свіжим повітрям. Зі сторони площі чути перші звуки приготування до концерту. Хтось говорить у мікрофон, проте слів не розібрати. Насолоджуюсь теплим сонячним промінням. На деякий час тривога розсіюється в повітрі, а головний біль притуплюється. Але потім стук сусідських дверей вертає в той самий стан. Нік Ноклон виходить на балкон, нас розділяє лиш одне тонке скло. Ось він дістає цигарку з коробки, що лежить на підвіконні, затискає між зубів, чиркає запальничкою, підносить її до обличчя і, трішки схиливши голову набік, затягується димом. На ньому лишень джинси. І ті висять низько, майже відкриваючи все непристойне. Ноклон підтягнутий, на грудях з лівого боку тату. Якийсь круглий незрозумілий знак. На правому плечі теж є тату, але мені його не видно. Нік помічає, що я його роздивляюсь. Одна брова підіймається вгору, наче запитує, чого мені потрібно. А я лиш показую йому середній палець і сердито грюкаю дверима, сховавшись у квартирі. З сусідського балкона лунає регіт. Потрібно встановити шумоізоляцію. Весь залишок дня займаюсь пошуком хорошої компанії для ремонту. О дев'ятій приймаю відеодзвінок Ендрю. Він уже має бути в аеропорту, щоб через п'ять годин опинитись вдома.

–Хей! – вітаю радісно і посмішка тут же зникає з вуст – Ендрю все ще в номері готелю.

–Рейс скасували, – говорить сумно, очі його блищать, мов од сліз. – Всі рейси скасували.

–Як? – не вірю в таку маячню. – Як можна анулювати всі рейси?

–Не знаю, Меллі. Нам наказали не виходити з номерів. Можливо, щось трапилось. Терракт... або... я не знаю... Я спробую завтра взяти авто на прокат. Я вернусь, обіцяю.

–Добре, все гаразд. Я розумію, це ж не твоя вина.

Намагаюсь показати, що зі мною все гаразд, поки всередині уже горить від тривоги та паніки. Щось відбувається. Щось неприємне. І навіть страшне.

–До речі, чому не на святі? Я гадав, Мег не пропустить такого.

Ендрю навмисне змінює тему, щоб відволікти мене.

–Я ввімкнула пряму трансляцію. У Женьї цьогоріч зібралось так багато людей. А Мег пішла з братом. У мене немає настрою, до того ж голова болить з самого ранку. А ще Ноклон отримав сьогодні від мене непристойний жест. – Ендрю вдається мене відірвати, я перемикаю свою увагу на сусіда, котрий дратує до неможливості. – Якщо він сьогодні знову продовжить в тому ж дусі, я перелізу через балкон і відлупцюю їх обох.

–Меллі, – сміється, – ти така мила, коли злишся. Я приїду і все владнаю. Тим паче ти ж знаєш, що це не надовго. Кілька днів і він покине місто. Зніматиметься й далі у своїх рекламах Віагри та спідньої білизни, чи що він там рекламує.

Ми прощаємось з Ендрю через п'ятнадцять хвилин, а далі я просто дивлюсь трансляцію Свята Весни. Танцювальні гурти в яскравих різнобарвних костюмах, виступи відомих виконавців, промови керівництва міста. Здоровенний натовп, збуджений від божевільної енергетики. Люди стоять щільно одне до одного, протиснутись між ними нереально. Ярмарок переповнений відвідувачами. Ближче до опівночі з-за стінки лунає жіночий сміх. Від злості кидаю подушку в ту саму стіну, падаю обличчям в простирадло. Вириваються сльози й вмить біла тканина мокріє від них. Плачу од відчаю, безвиході, а найбільше – самотності. Щось погане відбувається, я це відчуваю, а все довкола тільки нагнітає. Не знаю скільки проходить часу, перш ніж я заспокоююсь.

–...тобто ви хочете сказати, що невідомий до цього вірус уже вбив шістдесят сім громадян Казарнаку? І це тільки за добу? – перемикаю на канал новин. По спині йде неприємний холод. Субтитри вказують, що це пряма трансляція інтерв'ю доволі відомого лікаря Доргадору Майкла Бенза.

–Ситуація насторожує. Казарнак скасував уже всі авіарейси та міжміське сполучення. В країні жорсткий карантин. Ніхто не знає, як передається вірус. Чи для цього потрібен контакт, чи можливо повітряно-крапельним шляхом. Невідомий також інкубаційний період. Чи може людина бути розносником під час нього чи ні? Ми не знаємо наскільки розповсюдилась хвороба, враховуючи те, що вчора все населення Казарнаку вийшло на вулиці для святкування приходу Весни. Уряд сусідньої країни не дає нам відповідей. І я гадаю, що вони й самі їх не мають.

Майкл Бенз – сивий п'ятдесятирічний чоловік з серйозним, занепокоєним виразом обличчя. Зазвичай його виступи на телебаченні наповнені енергії та драйву. Він в доступній формі пояснює ту чи іншу ситуацію або хворобу. Сьогодні ж його руки нервово трясуться, він весь час змінює позу, в якій сидить, а очі видають втомленість чоловіка.

–Як гадаєте, цей новий вірус добереться до Дамаріса? – запитує ведучий.

– Я впевнений, що він уже є. Якийсь Макс або Хелен, родом з будь-якого регіону Дамаріса, вчора були в Тіні на ярмарку і зранку першим же рейсом вернулись у своє місто на Свято Весни. Вони могли рознести вірус по всій країні. За умови, якщо під час інкубаційного періоду людина може бути небезпечною для інших. Я раджу уряду якнайшвидше закрити країну на карантин. Тому що ми не в змозі побороти хворобу, не знаючи про неї нічогісінько.

Далі Майкл переводить погляд у камеру, звертаючись до населення.

– Я благаю всіх, хто бачить зараз моє звернення. Сидіть вдома! Не виходьте на вулицю без нагальної потреби! Якщо Вам потрібна їжа – краще замовте доставку. Дякувати Богині Весни, зараз в Дамарісі таких служб достатньо навіть у невеликих містах. Мийте руки з милом, носіть захисні маски й дезінфікуйте руки настільки часто, як зможете. Ця невідома раніше хвороба дуже небезпечна. Нагадую, симптоми проявляються поступово. Спочатку людина відчуває втому, потім у неї починається лихоманка, котра триває кілька днів. Наступна стадія – марення. Простими словами – люди бачать або відчувають те, чого немає насправді. Потім помирають. У мене немає достатньо інформації, це все що я знаю. Слідкуйте за моїми каналами в соц.мережах. Там завжди правдива інформація. Уникайте скупчення людей, якщо ви все ж вийшли з дому. І мийте руки! Це може врятувати ваше життя! А також життя ваших близьких!

Трансляція закінчується, я вимикаю телевізор. За стінкою лунають стогони, виск. Але моє серце б'ється гучніше. От воно. Та сама подія, котра переслідувала мене все життя у снах. Я залишилась сама. Ендрю в Тіні під карантином. Ребека з батьками в Доргадорі. Мег швидше за все вдома. Всі вони були у натовпі, всі можуть захворіти. Паніка накриває, немов морською хвилею. Як тепер бути? Що далі? Міряю квартиру кроками туди-сюди. Серце не спиняється. Починає боліти. Мігрень посилюється. Я сама. Я залишилась сама. Я не можу вийти. Набираю Ендрю по відеозв'язку.

–Меллі, що трапилось? – його очі мружаться від яскравого світла. – Чому ти не спиш? Уже друга година ночі! Що з тобою? Ти плакала? Він знову не дає спати? Я його прикінчу!

–Ендрю. Та дівчина, котрій ви швидку викликали... Вона... Що з нею було? Вона втратила свідомість?

–Що? Чого ти питаєш? Я не... Вона отямилась і сказала, що вагітна. Через те їй стало зле. Що таке? Чого ти про неї згадала? – Ендрю сидить у своєму номері, похмурий і навіть трохи злий.

–Як ти себе почуваєш? – ігнорую його запитання.

–Припини! – бойфренд сердиться на мене через паніку. – Ти, як завжди себе накрутила! Все зі мною в порядку, просто сонний! Я взагалі то спав!

–Ендрю, не кричи! – слова вириваються крізь ридання. – Я щойно дивилась виступ Майкла Бенза. Він сказав, що в Казарнаці шісдесят сім людей загинуло за добу від невідомого вірусу! Думаєш просто так анулювали всі рейси?! Ти в небезпеці! Ти теж міг заразитись! Я тут сама! Здається, у всьому світі залишилась сама! Тільки цей кретин за стінкою доводить, що світ ще живий! Бенз сказав сидіти вдома і нікуди не ходити! Мені страшно!

–То й не ходи! – Ендрю злиться, очі горять вогнем, рука у волоссі. – Я завтра вернусь додому і все буде гаразд! Одну ніч переживеш без мене?! Напийся своїх пігулок і спи! Благаю! Та іншим не заважай! Все! Буде! Гаразд!

Ендрю кидає телефон і він вдаряється об стінку. Я чую на задньому фоні шурхіт і тихий скрип матраца. На екрані стеля номеру готелю. Проходять секунди й світло гасне. Я відключаюсь. Це перша наша сварка. На душі гидко і хочеться викинутись з вікна. Виходжу на балкон, відкриваю вікно. Повітря прохолодне, тому одразу ж остуджує тіло. Уже не хочеться нічого. Навіть смерті. На сусідньому балконі з'являються напівголі Ноклон зі своєю подружкою. Обличчя у неї знайоме, але згадати звідки я її знаю ніяк не виходить. Вертаюсь в кімнату. Не маю бажання спостерігати на голі груди одноразових подружок Ноклона, навіть якщо вони всесвітньовідомі.