1

Тридцять три дні. Стільки знадобилось для того, щоб втратити все. Сім'ю, коханого, друзів, бізнес, ненависного сусіда, який став близьким другом. Тридцять три дні. І я залишилась сама.

Розпочалось все дев'ятнадцятого березня дві тисячі двадцятого року в невеличкому містечку Кань, що знаходиться на півночі Казарнаку – країни-сусідки з населенням всього лиш сімнадцять мільйонів осіб. Не дивлячись на такі низькі цифри, густота населення складала сімсот п'ятдесят осіб на квадратний метр. В той час, як у Дамарісі, нашій країні – п'ятдесят з населенням у сорок два мільйони.

В той день у Кані від невідомої хвороби померла п'ятдесяти трьохрічна жінка. Її лихоманило кілька днів до цього. вісімнадцятого березня хвора кричала, що її шкіра горить, що їй нічим дихати. Опівночі її стан нормалізувався і вона навіть зранку усміхалась, але під вечір втратила свідомість і припинила дихати. Проте я ще поки цього не знаю, як і вся наша країна. Ми розважаємось, зустрічаємо Весну, веселимось, кохаємось і живемо звичайним життям.

Мій бойфренд Ендрю їде у відрядження до Казарнаку, я проводжаю поглядом його таксі, а на душі тривога. Хочеться наздогнати, обійняти й повернути додому. Проте не дивлячись на неприємне шосте чуття, зціпивши зуби, вертаюсь до квартири. Ребека, моя сестра вже прокинулась. Сьогодні вона збирається на виставку в столицю Дамарісу – Доргадор.

–Ребеко, може не поїдеш? Маю якесь неприємне відчуття на душі. До того ж мені знадобиться допомога в лавці, сама я не встигну оформити замовлення в переддень Свята Весни, – насправді я обманюю сестру через те, що відчуття чогось поганого посилюється з кожною хвилиною.

–Мелісо, припини. Завжди ти боїшся залишитись одна. Я гадала, дитячі страхи залишились у твого психотерапевта, – Ребека сердиться. На лобі з'являється зморшка, очі темніють, а руки вперто складаються на грудях. Сестрі 28, мені – 21. Ребека уже шість років мусить опікати мене, оскільки батьки працюють у Доргадорі. Чому вони не забрали з собою своїх дітей? Здогадуюсь, що винна у всьому я... З семи років мені снився жах, в якому я залишилась одна. Без батьків, без старшої сестри і друзів. Одна в цілому світі. Тоді я часто прокидалась і плакала, кричала від невимовного жаху. Мене тягали від одного психоаналітика до іншого. З рештою виписали пігулки, котрі я пила кілька років, щоб позбутись сновидінь. Жахи минули, але на зміну їм прийшла замкнутість і похмурість. Спілкуватись ні з ким не було бажання. У мене залишилась лише сестра, котра нормально ставилася до моїх дивацтв, та не менш дивна подруга Мег. У 19 я познайомилась з Ендрю, на той час йому було 25. Я тягнулась до нього, тому що він нагадував мені тата. Ендрю переїхав до нас з сестрою пів року тому.

–У мене неприємне відчуття... – майже пошепки відповідаю сестрі.

–Все буде гаразд, – Ребека бачить мій стан, тому зм'якшується, обіймає мене і погладжує спину, – я люблю тебе і буду на зв'язку в будь-який момент. Не сумуй.

Легкий поцілунок у щоку, і сестри, наче й не було у квартирі. Залишився тільки ледве помітний шлейф від солодких парфумів.

Беру себе в руки й виходжу з дому. Погода чудова, тепла. Зазвичай весна підіймає настрій, що хочеться співати, стрибати від тепла на душі. Але не сьогодні. Тривога витає в повітрі. Я не можу її прогнати, лишень прискорюю кроки, щоб швидше зайти у свою квіткову лавку, поринути з головою в роботу. Завтра Свято Весни, котре за традицією святкується всіма жителями міста на центральній площі. І так по всій країні. Оскільки Казарнак не так давно відділився від Дамарісу – в них свято Весни теж відзначають. Тільки сьогодні. Багато хто приїздить з Казарнаку в нашу країну, щоб ще раз взяти участь у радісних обрядах зустрічі теплої пори року. Ребека проведе цей день з батьками в Доргадорі, Ендрю – в Тіні – столиці Казарнаку.

Через годину приходить Мег – моя подруга і колега. Квіткову лавку ми відкрили разом на гроші, котрі отримали минулого року на своє повноліття. 10 тисяч дамаріських крон держава виділяє кожному своєму жителю на повноліття. Це не багато, але на два роки навчання в найпростішій академії вистачає. А далі платять батьки, ну або студенти самі заробляють на навчання. Ми з Мег вирішили відкрити квіткову лавку. Все одно навчання нам не до душі. Ми відносимось до тих людей, в яких наука не затримується.

Мег, на відміну від мене, в піднесеному настрої. Вона в передчутті свята. Ще б пак! 90 % пар знайомляться на цьому неймовірному дійстві. А Мег одинока і симпатична дівчина.

–Мелісо, я відчуваю, що цьогоріч точно зустріну свою долю на площі. Вона там мене чекає, я знаю! – говорить подруга, заправляючи яскраво-червону троянду в темне волосся. Мег красуня. Особливо, коли всміхається.

–Це ж добре, – усміхаюсь їй у відповідь.

Роботи багато, всі квіткові лавки міста приймають замовлення від організаторів свята, тому ми з Мег під кінець дня виснажені настільки, що після останньої композиції ледве не розповзаємось по домівках. Квартира зустрічає прохолодою і самотністю. Хочеться вийти й податись бозна-куди. Тільки б не сидіти в пустоті. Проте втома змушує прийняти душ і відправитись в ліжко. А там уже й можна зателефонувати Ендрю, та сестрі з батьками.

–Привіт, красуне! – мій хлопець в чудовому настрої, він на Святі Весни, – Тут неймовірно! Вчетверо більше людей, ніж збирається у нашій Женьї!

Ендрю у захваті, він говорить голосно, свистить і аплодує разом з натовпом.

–Рада, що ти в порядку! І жаль, що не потрапиш у Женью до завтра! – говорю голосно, проте він мене не чує. Урешті ми вирішуємо полистуватись.

«Ендрю, я хвилююсь. Будь обережним, благаю!»

«Меллі, все гаразд! Де я ще стільки драйву отримаю, як не на Весняному дійстві?!»

«Уявляєш, зараз виступатимуть «Рокс енд Девілс»! Я ще з юності мріяв їх почути наживо!»

«Знаю, знаю, Ендрю. А як ярмарок? Щось нове вигадали?»

«Я там навіть не був. Ти ж знаєш, що я не любитель брязкалець.»

«І це знаю. До котрої обіцяють виступи?»

«До одинадцятої, далі промова президента і феєрверк.»

«Я тобі пізніше напишу, тут людині зле. Вона свідомість втратила.»

«Що з нею?»

«Ендрю, я хвилююсь!»

«Краще вертайся до готелю!»

Відповіді не надходить. Кілька способів, як зупинити паніку, допомогли заспокоїтись. Я лежу, дивлячись прямий ефір з Тіні, сподівалаюсь, що хоча б мигцем побачу Ендрю, упевнюсь, що з ним все гаразд. Неприємне відчуття в грудях розростається і душить тривогою. Але зовсім скоро воно переходить в злість. Здається, наш сусід Нік Ноклон – відомий актор – повернувся додому на Свято. І тепер розважається собі з черговою одноденкою. Стогони та крики пробиваються крізь тонкі стіни. Дратують і нас, і всіх сусідів ось уже третій рік, відколи Нік вирішив вернутись у квартиру батьків після їх смерті. Так, я знаю його з дитинства, але ми не спілкувались ніколи. Сестра намагалась з ним подружитись, проте сусід вважав, що дружити з дівчатами не круто. А мене взагалі майже не помічав. І це влаштовувало нас обох. Але не тепер, коли я стільки разів просила його не порушувати тишу вночі. Він просто мовчки слухає, киває і закриває двері перед моїм носом. Ребека говорить, що з нею він так не поводиться.

Я могла б піти зараз і перервати їх веселощі. Проте вони ігнорують дверний дзвінок. А коли вертаєшся у квартиру після цього, звуки стають ще дужчими.

«Він знову когось привів. Як заснути? Це ж на всю ніч...»

Жаліюсь Ендрю, можливо він врешті решт відповість. Відповідь приходить, коли я уже майже засинаю під сусідські стогони.

«Ну і вечір! Пробач, що не відповів раніше. Тут дівчині стало погано. Їй швидку викликали. Поки карета пробилась крізь натовп, поки знайшла нас. Концерт так ніхто й не зупинив. Здається, організаторам ніхто й не доніс, що людині зле. А з приводу сусіда не хвилюйся – приїду і наб'ю йому пику. Давно пора уже. Зв'яжемось завтра. Цілую. Добраніч!»

«Кохаю тебе!»

«І я тебе теж, Меллі!»