20. Закони прапору.

-А ти вже не думала, що побачимось? – сказав зведений брат, перейшовши на турецьку.

-Навіть уявити не могла, що ти тут! – Зоряна була збита з пантелику. Якби у документах щодо пасажирів, чи постояльців, їй зустрілося ім’я Алішера Гафурова, - вона б точно звернула на це увагу!

-А я тут. І ти тепер теж тут. Нарешті я побачив тебе отак … на колінах!

На Зоряну одразу нахлинули спогади.

-Ти вирішив відомстити … за те, що тоді, коли мені було п’ятнадцять, а тобі шістнадцять, ти чомусь вирішив, що … я повинна бути твоєю першою, а я вважала інакше? Чи що? Що, взагалі, відбувається?! Чому я … тут?!

-Хочеш, щоб я тобі пояснив? Ну, слухай… Тобі було мало того, про що ти згадала. А потім ти вкрала частину бізнесу моєї родини! Того, що повинно бути моїм. Особливо тепер, коли тато став поступово відходити від справ. Здоров’я стало підводити, якщо ти іще не знаєш. А ти привласнила найбільш ласий шматочок. Та гадала, що я це так залишу!

Та я ж сама створила цей бізнес! – подумки заперечила Зоряна. Але не стала казати вголос. По-перше, вона розуміла, що для Алішера це не має значення. А по-друге – відчувала себе майже паралізованою поглядом його темних очей. Навіть не могла б піднятися з колін. А він, дивлячись зверху вниз, лише посміхався. Це була посмішка переможця, посмішка того, хто захопив ворога у полон.

-Так от, щодо того, чому ти тут, та що відбувається, - продовжив Алішер. – Ти, певно, знаєш закони країни прапору, під яким зареєстровано цю платформу. А якщо не поцікавилася, то даремно. Ця країна може проводити розслідування щодо будь-яких осіб, які опинилися під її юрисдикцією. А тут, на борту, ці повноваження належать капітану, чи будь-кому, кому він їх передасть. Він же ухвалює рішення тримати людину під вартою до заходу у порт, але платформа туди ніколи не зайде… От я, коли дізнався, що ти опинишся в нас, подав капітану заяву про те, що ти шахрайським шляхом заволоділа нашим сімейним майном. Він розпорядився розпочати розслідування, та узяти тебе під варту.

-І … як він буде розслідувати тут те, що сталося у Стамбулі?

-Дуже просто, - самовпевнено посміхнувся Алішер. – Він прийде до висновків, що  правдою є те, що повідомлю йому я. А головне у іншому. Його висновки не будуть мати значення … для будь-якого суду на березі. Бо ти туди просто не потрапиш. Усе вирішиться тут.

-Що саме? – спитала Зоряна, але її голос видавав повністю паралізовану волю.

-Ти ж хочеш вийти звідси? Побачити щось, окрім цієї камери? Взагалі будь-що у своєму житті… Правда ж? – Алішер продовжував так само посміхатися. – Ну, так для цього є шлях… Я тобі вже казав, заяву капітану подано у відповідності до закону країни прапору. А цей закон передбачає, що справу за шахрайство може бути закрито, якщо заяву забрати. Та за умови, що шахрай поверне усе викрадене майно. Отже, ти підписуєш папери… В нас тут і нотаріус є, а от адвокатів немає. Пам’ятаєш, колись, коли ми були маленькими,  я сказав, що хочу бути юристом-міжнародником, а ти відповіла, що світ був би кращим без юристів? Ну, так от тут якраз такий світ. Але нотаріус є. Ти підписуєш папери – передаєш мені акції та обидва будинки. Але, якщо ти вже згадала, як я вважав, що ти … повинна бути моєю, то з цього й розпочнемо. А потім до нотаріуса. От після цього … ти зможеш вийти звідси. От тільки багачкою вже не будеш… Погуляла – та й досить.

-І … що я буду робити..?

-Ну … поки усе це не закінчилося, - поживеш тут. Я добрий, за борт не викину. Навіть годувати дозволю та кімнатку виділю, якщо будеш добре поводитися. А потім, коли усе це закінчиться… Повернешся додому, знайдеться, чим зайнятися… Як там, на окружній дівчата ще стоять? – Зоряна не могла повірити у те, що чує, бо мова йшла про київських повій найнижчого ґатунку. – Щоб … у нас тебе ніхто й не згадав. А ти зможеш згадувати, як розважалася стільки років… І щоб ти не гадала, що зараз тебе хтось буде шукати та звільняти… Ми оголосимо, що тебе врятували після пожежі, але ти у лікарні, та зв’язатися із тобою не можна, стан не дозволяє. Перевіряти ніхто не буде, усі повірять капітану. Та й кому ти потрібна? Тож, своє майбутнє ти тепер знаєш.

-А … ти?

-А що я? – Алішер знизав плечима. – Буду продовжувати те, що й запланував. Ти навіть не уявляєш, які зручні ці платформи… От тут в нас – студенти з багатих сімей, ще на одній – самі бізнесмени із сім’ями. До речі, там таке коїться… Майже жодної пари, яка б обійшлася без зрад, не залишилося. Так от, для усіх них … ці комфортабельні місця будуть перетворені на менш комфортабельні. Доки не заплатять. Доки не будуть готові заплатити, щоб навіть повернутися туди, де  вирує вірус. Багато заплатити. Їх навіть відпустять, та й я поїду кудись … витрачати гроші та більше ніколи не займатися ніякими справами. Зістрижу ці патли, мене ніхто й не упізнає. До того часу вже можна буде прищепитися… От і все. Дуже просто. Я – з грошима, а ти – зі спогадами. Ну, коротше кажучи, я тобі змалював майбутнє. А як скоро ти звідси вийдеш – залежить від тебе. Коли приноситимуть їжу, - тобі лише треба буде сказати, що ти готова… - Він перейшов на англійську. – Бувайте, дівчата!

«Годівничка» зачинилася, знову відрізаючи їх від зовнішнього світу, навіть, якщо це й був лише шматочок коридору на поверсі, де розташовувалися тюремні камери.

-Що він тобі сказав? – спитала Дженні. Вона, звісно, не знала ані української, ані турецької. Але бачила, що з товаришки за нещастям ніби витягнули стрижень. Зоряна переповіла, що із нею хочуть зробити, - та з усіма мешканцями «її» платформ. Це означало, що вона не лише втратить усе, що має у житті, але й … те, що вона створила власним розумом, те, чим вона могла пишатися, буде зруйновано та припинить існувати: після такого ніхто вже не захоче опинятися на цих платформах…