15. Інформаційна політика.

Еліза Абрамян сиділа у своїй кімнаті та напружено думала. Одночасно намагаючись проаналізувати те, що було їй відомо, та «копаючись» у собі. Вона знала, що відбувається тут. Хоча не брала участі, але знала. Від Аннет. Але тієї вже немає… Еліза хотіла з’ясувати, що саме сталося, адже у нещасний випадок, - про що писали у групі, та про що казав капітан (вона сама із ним розмовляла), - не вірила.

Проблема була у тому, що, аби з’ясувати це, потрібно було увійти до числа тих, хто займався цим. Ще недавно Еліза із огидою думала б про це. Але тепер… Тим більше, що виходу-то, здається, й немає.

Вона була … майже готова морально. Але… Сама собі ставила питання: це дійсно лише бажання з’ясувати, чому загинула подруга? (До того ж, навіть, якщо з’ясує, що вона буде робити із цим знанням? Кому та як повідомити? Та й хто пустить сюди сторонніх для розслідування?)

Можливо, справа у іншому? Еліза розуміла, що, як би не намагалася грати на публіку, насправді перебуває на межі депресії. Через перебування тут. Та через те, що залишилася тут сама… У повній самотності. Еліза розуміла, що батько відправив її сюди заради безпеки. Не лише її самої, а й щоб, - у разі чого, - хоча б щось залишилося від родини. Враховуючи іще й війну вдома… Хтозна, як повернеться… Але це означало, що було розірвано усі зв’язки. Поговорити лише через месенджери – хіба це те…? До того ж, вона розуміла, що місцева комп’ютерна служба може слухати ці розмови та навіть читати переписку. Тож, і не усе скажеш…

Тут не було не тільки нікого з її родини, але й більше нікого з її країни. Зате капітан, кілько офіцерів, частина служби безпеки та обслуговуючого персоналу, - були з Туреччини. Цікаво, подумала Еліза, батько знав про це, коли купував для неї ці «апартаменти»? Втім, яка зараз різниця..? Як би там не було, це іще більше пригнічувало. Особливо після того, як той турок-комп’ютерник проявив до неї таку …. Нав’язливу увагу. Спасибі хоч тому новенькому, українцю, допоміг… Але…

Як би там не було, вона тут сама. Що відбувається вдома – незрозуміло, підтримати нікому. Чи не єдина подруга, - вони познайомилися іще у Франції, - загинула. Хлопця в неї немає. Як дати собі раду?

Те, що вона майже вирішила зробити… Еліза замислилася: дійсно вона хоче зробити це, щоб з’ясувати, чому загинула Аннет? Чи це … такий собі акт морального суїциду?

Яка різниця? – сказала вона собі. Якби Еліза замислилася над цим, то зрозуміла б, що це й є відповідь. Але, мабуть, не хотіла настільки заглиблюватися, сама не хотіла знати точної відповіді.

Наступною її думкою було, що, якби батько дізнався, - мабуть, сам би її вбив… Але після того, що той відправив її сюди, та прирік на те, у якому стані зараз дівчина перебувала психологічно, - вона вважала себе вільною … й від його морального тиску, й від його принципів. До того ж… Якщо мова йде про смерть Аннет… Мета виправдовує засоби, виправдала вона себе востаннє.

А потім надягнула окуляри, - без них Елізі важко було розбирати дрібні літери, - простягнула руку та взяла смартфон. Як телефон він тут майже безпорадний, а до мережі під’єднаний. QR-код, який вів до закритої групи у Вайбері, вона насправді зісканувала іще вчора. А тепер написала лише коротке повідомлення: «Втомилася бути сама».

Адміністратор групи, отримавши його, та подивившись, від кого, задоволено посміхнувся. Але лише через півгодини відповів, - зі смартфона, який не ідентифікувався із його справжнім ім’ям: «Готова пограти собою?»

«Що мені іще залишається?» - хотілося відповісти Елізі, але вона знала, що не можна. Тому написала просто: «Так».

-Ти певна, що знаєш про усі випадки … смерті на «університетській» платформі? – спитав Володимир. Тепер він був упевнений, що Зоряна цього не знає. Проблема була у тому, що він не бажав розповідати їй, що веде якесь власне розслідування, та тим більше – що має на місці власне джерело інформації.

-Я й не ставила такого завдання. Якщо це природна смерть або нещасний випадок … це, власне, не моя справа. Для того, щоб розбиратися із цим, там і є капітан.

-Але, якщо ми йому не дуже довіряємо… - Вони знову сиділи на підніжці, яку утворювала розпорка шасі маленького гелікоптера. Тут, зверху, на вертольотному майданчику, їх навряд чи могли підслухати. А те, що пара вирішила пізно ввечері, після роботи та вечері, подивитися на зоряне небо, навряд чи в когось могло б викликати подив. Хоча Зоряна, здається, лише тепер стала замислюватися, що служба безпеки могла саме її житло начинити «жучками», розмови слухати, листування читати. Донедавна це не мало б для неї особливого значення. А тепер про дещо доводилося розмовляти отак. Щоправда, одного разу Володимир напівжартома сказав, що у разі, якщо він правий, ті, хто це робить, чують, чим вони займаються у ліжку. Зоряна відповіла коротко: «Хай заздрять!». На цьому тему було вичерпано. – Запитай краще цю інформацію. До речі… А народжень там не було?

-Ні. От про це я б знала. – Здається, вона навіть була здивована таким запитанням.

-А … тобі не здається це дивним? Це місце існує майже рік. Там зібрано повно молодих людей з усього світу… Й ніхто … не зробив дітей? До речі, здається, й не одружувався теж. За такий час … ніхто нікого не покохав? Як це може бути?

-Не знаю… Якось не замислювалася… А ти гадаєш, це має стосунок до «страшного»?

-Я гадаю, це іще одна дивна річ. Поряд із тією запискою та … незрозумілими смертями, яких, можливо, більше, ніж ти вважаєш. А коли у одному місці, що ізольоване від усього світу, кояться одразу декілька дивних речей… Вони мають бути пов’язані одні з одними. Нам лише треба зрозуміти, як саме. Чи ти вважаєш, це просто збіг? Я у збіги якось не вірю. Принаймні, у такі.