13. Добра звістка.

«І чому я тільки раніше не здогадався»? – думав Володимир Деришкура.

Думка не стосувалася того, що відбувалося на «університетській» платформі, - якщо там взагалі щось відбувалося. Та навіть його роботи, - перекладів або запису відеоблогів (він продовжував цим займатися). Ні, лише місця…

Для роботи він, як і раніше, користувався «гостьовими апартаментами», - більше необхідності у цьому не було, вони із Зоряною проводили разом час, коли не працювали. Апартаменти мали невеличкий балкончик, - звісно, із видом на море, ані на що інше тут дивитися було неможливо. А це був верхній поверх, просто під вертолітним майданчиком, і від краєвиду захоплювало подих… І от тепер Володимиру спало на думку витягти назовні стілець та маленький столик та влаштуватися із ноутбуком на свіжому повітрі, на лагідному вітерці. Так було набагато приємніше працювати, ніж всередині. Якщо, звісно, погода дозволяла, але, поки він тут, поганої погоди жодного разу не було.

Він завершив переклад чергового шматка тексту та відправив його замовнику, - у даному випадку це було київське видавництво. Як не дивно, воно продовжувало працювати. Людям потрібно було чимось зайнятися – за відсутності інших розваг багато хто розпочав читати. Люди купували книги, щоправда, за словами директора видавництва, більше замовляли їх через Інтернет.

Треба було написати текст для чергового відеоблогу, але натхнення щось не було. До того ж, скоро звільниться Зоряна… Вона якраз вирішувала якісь термінові питання по бізнесу, хоча вже сутеніло. Але ж навряд чи це триватиме довго.

А поки що можна зайти до пошти та подивитися, на як там справи в Ольгерда.

Ти ж диви, який молодець! Знайшов автора записки, яку отримала Зоряна, переконався, що це не жарт, увійшов у контакт та дав зрозуміти, що він – той, кому можна довіряти. Ще й дав можливість передавати інформацію каналом, що, скоріше за усе, так і залишиться таємним, - якщо ця Ділара буде обережною, звісно. Але, навіть, якщо ні, «прив’язати» Ольгерда до цієї пошти буде важко.

Хоча – дивлячись, із ким ми маємо справу… Обережність їм обом не завадить. Ольгерд, судячи з усього, усіх заходів вжив…

Як би там не було – а це великий прогрес. Та, до того ж, лист, як завжди, містив цікаві спостереження за життям на цьому штучному населеному острівці. Над цим теж можна було поміркувати…

Володимир написав коротку відповідь. Подякував за інформацію та коротко описав інцидент із дроном, - він вважав, що Ольгерд – не агент, а партнер у цій справі. Він повинен знати про дещо, тим більше, це може стосуватися й його безпеки. Те, що сталося, свідчило, що стеження відбувається, й що супротивник, ким би він не бува, непогано оснащений технічно.

Двері у кімнату були прочинені, й він почув тихий звук. Та, звісно, відразу його упізнав, хоча й не очікував почути.

Хто б, власне, міг телефонувати йому на супутниковий номер? Хто, окрім Ольгерда та Олександра, його взагалі знав? Але це точно був рінгтон його супутникового смартфону.

Володимир підвівся зі стільця, зайшов до кімнати, розстебнув сумку та дістав апарат. Поки прямував назад до балкону, встиг подивитися на екран. Номер, з якого телефонували, був незнайомий. Звичайний український мобільний номер. Хто б це міг бути? – подумав він, відповідаючи значно спокійніше, ніж почувався у цей момент:

-Слухаю!

-Не лише слухаєш, а питання задаєш! – почулося у слухавці. Голос був незнайомий, низький, розмовляли російською. І, здається, невдоволений. Хоча, можливо,  вартістю розмов супутниковим зв’язком? У будь-якому випадку, по-перше, треба було показати, що він не відчуває страху перед невідомим співрозмовником. До речі, Володимир його й не відчував. З чого б? Хто б не був на тому кінці каналу, спричинити йому якусь шкоду тут не зможе. А по-друге, потрібно було трохи прикинутися дурнем. Співрозмовник-то не знає, що номер цього телефону знають лише двоє людей, та що розмови ним можуть стосуватися лише одного… До того ж, краще буде відразу з’ясувати, звідкіля співрозмовник, а тому відповісти українською:

-І вам поставлю. Про що мова взагалі? Які там питання?

-Про одного нашого чорнявого волохатого друга, із дипломатичним прізвищем. – Це було сказано знову російською, але його власну відповідь українською співрозмовник зрозумів. Типова, знав Володимир, ситуація для Києва. Ані з якого іншого місця це походити не могло. Не від Ольгерда ж, з сусідньої платформи. Значить, від Олександра… А на того, мабуть, «наїхали», якщо він дав цей номер. Але йому самому поки не погрожують. Лише у розмові тиснуть, мабуть, співрозмовник так просто звик.

-І що ви хочете від мене? Навіщо взагалі телефонуєте? Щось же вам треба, якщо не шкодуєте грошей.

-Ми дуже хочемо знати, де цей … ця нехороша людина зараз, - пояснив невідомий. – Тільки не кажи, що ти не знаєш. Якщо ти не знаєш, хто він, але розпитуєш, - значить, десь із ним зустрівся. Та зацікавився. Чимось він тобі теж насолив.

-Хочеш – вір, хочеш – не вір, але я його в очі не бачив. – Здається, співрозмовник мав відчути, як Володимир знизує плечима. Він міг говорити помірковано, не кваплячись. Вхідні дзвінки були безкоштовні, це співрозмовник платить великі гроші. – Так, розповіли…  Там, де він знаходиться, ти його не дістанеш. І я теж. До того ж, це далеко від України. До речі, мене не дістанеш також. Тому не треба мене лякати. – Окрім усього іншого, у такій розмові корисно перейти зі співрозмовником на «ти».