12. Небесний удар.

-Чим тут іще можна зайнятися? – спитав Ольгерд.

-Що, завчився вже? – Левко лише розсміявся. – От, наприклад, на катері покататися можна. Чи на водних мотоциклах. Ти вмієш?

-Не пробував. Але, гадаю, повинно вийти. Якщо з велосипеда не падаю.

-А ти? – повернувся Левко до Інгрід. Вони тепер майже увесь час були разом. Якщо тільки дівчина не йшла на заняття. Чим цілими днями займався сам Левко, було незрозуміло.

-За кермо я не сяду, - похитала вона головою. – З тобою разом, хіба що…

-Ага, хліб ти теж не їла! То що, сьогодні, завтра? – Він явно приділяв увагу розвагам, - тим, які були доступні тут. Спиртного Левко майже не вживав, помітив Ольгерд. Але ж треба було чимось займатися…

-Сьогодні, здається, запізно… Враховуючи, що тобі доведеться мене вчити. А можливо, й Інгрід теж!

-Добре, давай … відкладемо на день.

-Легкий ти на підйом! – розсміявся Ольгерд.

-А чого чекати? Особливо, якщо можна отримати задоволення від життя! – Вони з Інгрід переглянулися та одночасно розсміялися. Хоча, здалося Ольгерду, дівчина – якось напружено. Це було схоже … на те, як посміхалася Еліза. Хоча, здавалося б, двох таких різних людей пошукати… А дещо схоже таки є.

-А ти зараз куди? – спитав Левко.

-Треба ж обіцянку виконати, Діларі рецепти занести…

-Усі б так відносилися до обіцянок…

-Але я їх і даю нечасто, як ти міг помітити.

Перш, ніж Левко встиг щось відповісти, Інгрід, вивільняючись від його руки, що обіймала її за талію, сказала:

-Можливо, це й правильно…

Зоряна сьогодні була на «пляжі» сама. Володимир її привчив робити вдень перерву для цього, хоча б на годинку. А сам був чимось зайнятий.

Буває, подумав той, хто сидів біля екрану, спостерігаючи, як дівчина помахала рукою безпілотнику. Знову. Дійсно не здогадується, у чому справа, та така … доброзичлива? Чи показує, що помічає спостереження? Визначити не можна,  подумав оператор, коли раптом зображення на екрані зникло.

«Пляж» був розташований, звісно, біля води, між опорами колишньої нафтової платформи. Для того, щоб спостерігати за тими, хто там був, дрону потрібно було підлетіти збоку. Звичайно, він залишався вище об’єкту спостереження, але нижче кількох верхніх поверхів платформи.

Володимир вирішив скористатися цим. Тим більше, що це була звичайна комерційна модель, хіба що зі збільшеною дальністю польоту. А це означало, що камера на ньому була спрямована лише донизу. Апарат був призначений для спостереження за землею та ведення аерофотозйомки. До того ж, летів він із невеликою швидкістю.

Легка мішень, подумав Володимир. Куди легша, ніж тарілочки, по яких вони із Зоряною стріляли. А тепер він, стоячи біла відчиненого вікна, підняв рушницю, прицілився та вистрілив дуплетом.

Стріляти донизу, а не догори, було незвично. Але відстань була невеликою, швидкість цілі – теж. Звісно, він не схибив. Заряд дробу за частку секунди розніс апарат на друзки, залишки його впали у воду, так, що ніхто ніколи не дізнається, що саме сталося. Навіть, якщо й здогадається, то ніколи нічого не доведе. А чи знають вони взагалі, що в Зоряни тут є зброя..?

Володимир викинув у море відстріляні гільзи, пройшов до тиру та повернув на місце рушницю. А потім спустився ліфтом на «пляж». Зоряна зустріла його посмішкою.

-Я усе бачила! Добрий постріл!

-Тут немає, чим хизуватися, насправді.

-Не скажи…

-Головне у іншому. Хай вони гадають, що відбулося… А ми тепер…

-Гадаєш, перехопили ініціативу?

-Так. Знати б іще, у чому саме…

-Так, усе купив. Так, вже майже приїхав.

Олександр Павелчук розірвав зв’язок. Насправді, він практично ніколи не розмовляв телефоном за кермом. Але, коли під’їздив до гаражу, - можна. Місце тихе, майже нікого немає, та й їде він повільно. Заїхав на територію гаражного кооперативу та подумав, чи немає знову якихось спроб знести їхні гаражі. Якщо це все ж станеться, - а чутки такі ходили вже не вперше, втім, поки вдавалося відбитися, - знайти заміну буде важко. Чорт забирай, не гаражі, а прохідний двір. Знову якісь сторонні тут… Хоча, коли стільки й розборок, і просто тих, хто займається ремонтом… Здається, що це місце колись було призначено, щоб просто люди зберігали свої автомобілі, усі забули. Таких, як він, хто використовував гаражні бокси за першоначальним призначенням, тут залишилося не більше чверті.

Олександр поставив машину на ручне гальмо, але двигун глушити не став. Вийшов з-за керма та підійшов до воріт докучу, вставив ключа у замок. Нарешті, ворота відчинилися. Звичайно, ніякого електричного приводу воріт у радянському гаражі не було. Усе треба було робити вручну.  Повернувся за кермо, заїхав до гаражу та, нарешті, заглушив двигун. Дістав з багажника пакет із продуктами та поставив на підлогу поруч. Зачинив зсередини ворота, - у одній половині яких була невелика хвіртка, через яку він і мав вийти назовні, щоб іти пішки додому майже кілометр.