10. Краєм страху.

Олександр Павелчук був здивований.

Досі йому здавалося, що його професійний світ – досить маленький. Такий, у якому якщо й не усі знають усе про усіх, то, принаймні, можуть дізнатися через другі-треті руки.

Лев Посол був, здається, винятком з правила. Про таку людину ніхто не знав. Ані у середовищі дипломатів, ані у інституті, який їх готував. Ані серед тих, хто викладав мови. А з опису цього хлопця випливало, що він вільно розмовляв англійською, та ще, здається, знав якісь мови. Не кажучи вже про те, що російською та українською володів так, що незрозуміло було, яка з них для нього рідна. Останнє в Україні чимось дивовижним, звісно, не було. Але, з іншого боку, підтверджувало, що фігурант, - як Олександр розпочав для себе його називати, - дійсно звідси. Важко уявити людину, яка так володіє українською, не маючи відношення до України. Хіба що представник діаспори, - але в тих специфічна вимова. До того ж, його запевнили, що там, де цей Левко зараз перебуває, опинитися без паспорту неможливо.

Звичайно, не можна було виключати фальшивого документу. Але навряд чи замовник такого обрав би настільки примітне ім’я! До того ж, хто він такий? Ну, не шпигун же…

Залишався останній засіб. Зателефонувати брату. Той, звичайно, розпочне випитувати, кому та навіщо це потрібно, - колишнє місце служби накладало відбиток. Але зараз Сергій Павелчук був адвокатом, а отже, не пов’язаний нормами для держслужбовців… На жаль, просто заїхати (так, із дорогою пляшкою) до родича – зараз було не кращою ідеєю. Хіба вдатися до «пиятики відеозв’язком»? Але не зараз. Для вирішення цієї проблеми потрібен, вважав Олександр, тверезий розум.

Сергій вислухав його та, на диво, не став ставити питань про те, кому та навіщо це потрібно. Навіть відмовляти займатися цим не намагався. Лише спитав:

-Ти-то сам певен, що тебе у щось таке не втягують..?

-Та ні, не ті люди…

-Ну, тоді зараз перевіримо, що це за людина. Взагалі, він реальний чи ні. От лише комп’ютер завантажиться…

-В тебе що, доступ до баз є? – здивувався Олександр. Старший брат вже давно звільнився з СБУ. Звідкіля б?

-Ні, ми будемо із відкритими джерелами працювати. От, наприклад, є сайт «Судова влада України», там заходимо до пошуку справ та вводимо пошук за прізвищем та ім’ям. Якщо на людину щось було, щось судами розглядалося останніми роками, - у базі вона буде… О! Є така людина, причому лише одна. А справ… Ага, от, справа про розірвання шлюбу. Два роки тому. Так, рік прожив із дружиною. Її прізвище, до речі, - Перстянко, й вона його не змінювала, судячи з усього… Дивимось у реєстрі судових рішень, туди просто з «Судової влади» можна перейти, та рішення у справі подивитися, щоправда, у реєстрі анкетні дані у рішенні «затерті»… Ага, не було там дітей чи конфліктів, судячи з усього. А от ще одна щодо нього справа, трохи більше року тому у ДТП потрапив. Не з власної вини, у справі він потерпілий, постраждалих теж не було. Але їхав на автомобілі «Інфініті», а це означає, що гроші в хлопця є…

-Цікаво, звідкіля?

-Зараз спробую дізнатися… Ага, у реєстрі юросіб на нього нічого немає. Отже, ані підприємцем він не є, ані засновником якоїсь фірми, ані керівником. Принаймні, офіційно.

-Швидко ти це дізнався…

-Ну, так нас же вчили з інформацією працювати! Навіть у відкритих джерелах! Загуглити ти його не намагався?

-Намагався. Але там видає статті про левів та дипломатів.

-І то вірно. – Сергій лише розсміявся. – Уяви собі, в мене є знайомий, - однофамілець колишнього президента, - Ющенко. А звати – Володимир. Якось треба було знайти деяку інформацію… Так пошук видає статті про відносини України із Росією! Дуже зручно, якщо не хочеш, щоб тебе легко було знайти…

-Не усім же так щастить…

-Отож… І що ти гадаєш робити далі?

Олександр посміхнувся, хоча співрозмовник і не міг цього бачити.

-Це я тебе хотів спитати.

-Треба шукати… Якщо, дійсно, хочеш щось дізнатися…

-Та мені вже самому цікаво стало! Не лише у тому справа, що попросили… Не повинно бути такого серед нас… А якщо хтось себе видає за нашого – тим більше.

-Тоді … я б розпочав з автомобіля. Цей тип їздив на спортивному «Інфініті». Його можуть знати серед тих, хто любить такі тачки. В тебе такі знайомі-то є?

-Як не дивно…

-А от у тварину я ніколи не стріляла. Мабуть, і не змогла б, - сказала Зоряна. – Лише по мішенях та по тарілочках.

Вони із Володимиром тільки-но закінчили імпровізовані змагання, - втім, набоїв сьогодні витратили небагато. Та й результати були практично однакові. Хоча стріляли обидва добре. А тепер занесли рушниці всередину, але знову вийшли на балкончик, у кінці якого стояла машина, що вистрілювала тарілочки. І тепер просто стояли, розмовляли та милувалися морем. До цього відчуття простору Володимир досі не міг звикнути, - але це було щось приємне.

-А у людину?

Дівчина жартома плеснула його долонею по біцепсу.

-Та що ти таке кажеш?! Звичайно, ні! – Потім зробила паузу. – Невже ти … уявляєш мене вбивцею?!

-Я практично кожного можу уявити вбивцею. Усе залежить від обставин. – Це було сказано не так, як обговорюють якусь драматичну ситуацію у житті. Чи навіть цікаву літературну новинку (як-не-як, це було його професією). Тон Володимира був абсолютно буденним. Ніби він сказав: «Я можу кожного уявити, коли він купує молоко у супермаркеті». Зоряні від цього тону стало ніяково, вона повела плечима так, ніби змерзла, чого точно не могло бути, тут бувало або дуже тепло, або спекотно, при проектуванні того, як перебудувати колишні нафтові платформи, довелося думати про кондиціонери, але не про опалення. – От скажи, - продовжив Володимир, помітивши це, - якщо на тебе хтось напав, а ти дала йому відсіч та вбила … ти будеш вважати себе вбивцею чи ні? Сумління мучити буде?