9. Чужого навчайтесь.

Мета навчання, розповідалося на сайті «університету на воді», - не у тому, щоб отримати диплом. Хоча, якщо просидіти тут п’ять років, та обирати курси з однієї галузі, - документи видадуть. Втім, якого зразка, Ольгерд не уточнював. Як, мабуть, і більшість тих, хто опинився тат, та їхніх батьків, що відправили їх сюди «перечекати» епідемію. Ніхто не гадав, що чекати доведеться так довго. За п’ять років або з’явиться ефективна вакцина, або сам вірус зникне, як сталося колись із «іспанкою», або усе ж з’явиться той самий колективний імунітет, про який усі пишуть. Або, якщо не станеться нічого з переліченого… Тоді світ буде таким, що не буде сенсу ані у дипломі, ані у самому очікуванні…

Тому кожен тут міг обирати окремі курси чи заняття з того, що було йому цікаво. Здається, можна було не вчитися взагалі, але тих, хто так чинив, було небагато. Для більшості ж потрібно було хоч чимось зайняти свій час, хоча ніхто не перепрацьовував, ніхто не займався із такою інтенсивністю, як у звичайному університеті. Цікаво, подумав Ольгерд, чи зможуть вони призвичаїтися, коли знову опиняться у рідних стінах..?

Він вирішив, що потрібно не виділятися серед інших, та зайнятися чимось. До того ж, буде привід завести тут нові знайомства. Але вирішив поки що записуватися на окремі заняття чи лекції, а не брати якійсь довготривалі курси, - це по-перше. А по-друге, зосередитися на тому, що … подалі від його спеціальності вдома. Як університетської, так і того, на чому він заробляє гроші. З іншого боку, усе можна пристосувати для справи, думав він, виходячи з зали. Тільки-но закінчилася «дистанційна» лекція американського професора з психології маркетингу. Щоправда, щоб зрозуміти його, треба було напружуватися: професор був з американського Півдня, й вимова в нього була відповідна. Ольгерд чув, що її не завжди добре розуміють навіть самі американці, - хто з Півночі чи Заходу. Тепер переконався, що це, дійсно, може бути проблемою.

-Тобі було цікаво?

Питання поставив Ляо Веньян. Невисокий, у окулярах, хлопець з Китаю. Його батько, вже встиг дізнатися Ольгерд, був власником великої торгівельної компанії у Китаї. Коли усі зазнали збитків, він, як і інші бізнесмени, що свого часу вклалися у онлайн-продажі, лише виграв. Сина ж встиг відправити з країни до того, як почався основний спалах епідемії, а коли з’явилося це місце, - влаштував так, що той опинився тут раніше, ніж ситуація стала, дійсно, поганою у самій Європі.

-Так. Гадаю, дещо буде мені корисно, - обережно відповів Ольгерд. Та не погрішив проти істини. Йому вже прийшла одна ідея щодо просування своїх велосипедів. – А тобі – тим більше. Якщо збираєшся працювати у батьковій компанії…

-Не знаю, тепер, що я збираюся… - пробурчав Веньян. – Коли мене батько сюди запхнув…

-Він хотів вберегти тебе від небезпеки, - знизав плечима Ольгерд.

-Він хотів, щоб, в разі чого, сім’я не зникла. От знаєш, як у старі часи гроші закопували. Ці скарби навіть зараз іноді знаходять. А він так мене … закопав.

Цікаво, чому це він став таким відвертим? З самого початку молодий китаєць зблизився із Ольгердом. Здавалося, хотів допомогти новенькому, - він-то був одним з тих, хто мешкав тут з самого початку. Як і Левко. Й обидва чомусь вирішили ніби взяти його під крило. Чому? Невже просто з доброзичливості? Щось не вірилося, - Ольгерд взагалі скептично ставився до того, що хтось може мати щирі добрі наміри щодо людини, яку бачить вперше.

Але Ляо Веньян, принаймні, був справжнім. Він поводився саме так, як і повинен поводитися син китайського бізнесмена, який не може ослухатися батька, але якому тут не дуже подобається, які б не були причини, - у них можна буде розібратися згодом… А от Левко виглядав та поводився, ніби носив маску. Але не ту, що надягають задля захисту від вірусу, а таку, за якою ховають справжнє обличчя. От ніби й Левко симпатичніший, ніж цей юнак із зубами, що виступають вперед, немов в щура, та у окулярах у металевій оправі, але… А поки що Ольгерд вирішив закинути наживку.

-Ти так кажеш … ніби тут відбувається щось страшне.

-Страшне? – Веньян подивився на нього здивовано. – Та ні… Принаймні, для мене – можна сказати, приємне…

-То на що ж ти скаржишся? – Ще один рух плечима. – Ані у чому нестачі немає, заняття цікаві, та ще, ти кажеш, відбувається щось приємне…

Китаєць пробурмотів щось, схоже на «консерви», - Ольгерд приблизно зрозумів, що він має на увазі… А потім спитав:

-То як ти гадаєш, професор правий щодо того, чому люди купують?

Ляо явно хотів змінити тему розмови, це було зрозуміло. Але, по-перше, не можна було наполягати на обговоренні того, про що він розмовляти не хотів, а по-друге, тема лекції, дійсно, була цікава.

-Як на мене – частково. Він каже, що усім керують бажання та емоції. Це стосується вибору … з наявного у магазині, чи, ширше, взагалі у продажу, розумієш? Допоки ми живемо тут, ти ж не будеш купувати велосипед, правда? Бо тут на ньому немає куди їздити, він просто непотрібен. А от, якщо ти живеш там, де він необхідний, то будеш обирати з усіх велосипедів, які можна купити, у тому числі й так, як каже професор…

І вони почали обговорювати те, що тільки-но почули.

Олександр Павелчук вирішив, що Володимиру спробує допомогти, але без фанатизму. Та, звісно, якщо сам не попсує ані з ким відносин. Вовчик-то – птах вільний, творча особистість, і взагалі… А йому самому ще у державних структурах працювати.