8. Нові знайомства.

-Та ну, Лео! Ти ж знаєш, я майже не їм хліба! – сказала Інгрід. Розмова йшла, звісно, англійською. Інгрід виглядала саме так, як, з точки зору Ольгерда, й повинна була виглядати дівчина зі Швеції: висока білявка. Судячи з фігури – спортсменка. – А ти, Магда?

Її подруга-німкеня була, якщо казати про зовнішність, повною протилежністю. Худою її аж ніяк не можна було назвати, темне волосся коротко підстрижено, окуляри у металевій оправі. Здається, з тих, хто вчиться з усіх сил.

-Хіба ти не знаєш, що їм? – Після вечері вони усією компанією виходили з ресторану. Їли хлопці та дівчата за різними столиками, а отже, одні не бачили, що їдять інші. Але Інгрід точно повинна була знати, що поклала собі на тарілку Магда. – До речі, Герд правий: хліб тут дуже смачний.

Ольгерд, - це його так тільки-но «перейменувала» німкеня, - який тільки-но похвалив місцеву випічку, зрадів. Зрадів двічі. По-перше, Магда підтримала розмову у потрібному йому руслі. А по-друге, якщо вже вона, що живе у країні, де більше вибір майже усього, - у тому числі, певно, й випічки, - так каже… Він не помилився. Він не виглядає тим, хто приїхав з бідної колонії, та по-дитячому дивується тому, що для мешканців метрополії звичне. Ольгерд, який лише кілька разів до цього їздив за кордон, побоювався, що саме так буде виглядати у цій міжнародній компанії, навіть, незважаючи на добру англійську. Але обійшлося. Його, здається, прийняли у своє коло. Ніхто не ставився, як до бідного родича. Можливо, допомогло те, що це Левко його багато з ким знайомив? А він тут – старожил, який усіх знає.

-В мого родича була пекарня. У Івано-Франківську. – Це було сказано Левку, і тут же Ольгерд перевів погляд на дівчат. – Це – місто на заході України. Колись називалося Станіслав. Тому … я там бував, і тут хотів би подивитися, як цей хліб випікають. А хто-небудь з вас бачив?

Інгрід та Магда похитали головами, а Левко сказав:

-Я тут бачив майже усе. Знаю, де пекарня, але всередину не ходив. – На його обличчі з’явилася посмішка. – От в тебе машина є?

-Немає, - відповів Ольгерд, розуміючи, що дивує нового приятеля. – Щоправда, хотів придбати, права отримав. Але не встиг. А до цих пір на велосипеді катався.

-Ну … то уяви, що ти йдеш до автосалону, щоб таки придбати. Ти обрав модель, що подобається, посидів у ній, можливо, взяв на тест-драйв. Але чи поїдеш ти дивитися, як її роблять на заводі?

-Певно, ні… Хоча я читав, що деякі покупці усіляких «Астон-Мартінів» чи чогось подібного це роблять. Але тут – мені цікаво. Та й подякувати тим, хто це робить, непогано. Їм буде приємно, правда? То покажеш?

-Якщо ти так хочеш – чому б і ні? Тільки не сьогодні.

-А ти десь вчишся? – спитала Інгрід.

-Академічна відпустка. А взагалі – так. На інженера-будівелька, - пояснив Ольгерд.

-Відпустка? Щоб приїхати сюди?

-Та ні, я тільки-но приїхав. – Це дівчата самі знали. Ольгерд був очевидно для них новим персонажем у цій п’єсі. – Вирішив зробити перерву ще раніше. Так, через вірус…

-Сам вирішив, чи, можливо, батьки?

-Сам. – Сказано це було спокійно, але таким тоном, що Інгрід відразу зрозуміла: цього хлопця про сім’ю розпитувати не треба. От тільки не могла вирішити: там у родині усе так погано, чи просто він – закрита особистість, що не любить, коли у його справи лізуть чужі? А Ольгерд перевів розмову на інше. – В нас не можна обирати окремі курси. Програма навчання одна для усіх. Тому можна … лише зробити перерву. І то, як правило, це пов’язано зі здоров’ям. – На яких саме підставах він сам взяв академічну відпустку, Ольгерд не сказав. – А потім дізнався…

-А звідкіля, до речі? – спитав Левко. – Ти не казав.

-Чутки … та Інтернет… - Ну, не розповідати ж їм про Вовчика та про те, де він зараз, та як туди потрапив? Певно, подумав Ольгерд, йому там краще. Хоча… - Головне, - гроші були, щоб тут опинитися. – Він знову не уточнив, хто сплатив за це.

-Точно. Гроші – головне! – розсміялася Магда. – Хоча б у цьому…

-Ще б пак!

Ольгерда дивувало, як вільно вони усі розмовляють. От, наприклад, він чув, що про гроші та багатство так казати у «великому світі», принаймні, у Європі, - моветон. А тут… Дівчата-то саме звідти, Інгрід взагалі з країни, що дала назву цілому явищу – «шведському соціалізму», хоча зараз і німці недалеко від шведів пішли… Можливо, справа у тому, що тут зібралися хлопці та дівчата з не бідних сімей. А отже, немає, перед ким соромитися? З іншого боку, показної роскоші, - якихось дорогих речей, золотих годинників чи прикрас, - він тут не помічав. Хтось у шортах, хтось у джинсах, кілька дівчат – у сукнях, але нічого … такого…

Магда та Інгрід, між тим, продовжували розпитувати його. Чомусь їх дуже цікавило, як він живе. Жодна з них, щоправда, ніколи не бувала не лише в Україні, а й у інших країнах колишнього Радянського Союзу, - це він з’ясував обережними питаннями у відповідь, - а відтак, їм було важко пояснити деякі речі. Хоча, можливо, тому вони й цікавилися..? Якщо про сім’ю та бізнес Ольгерд волів не говорити (власне, він удавав, що нічим, окрім навчання, взагалі не займається), то що ж їм розповісти, щоб було цікаво, та не виглядати неввічливим? Ну, наприклад, описати свою квартиру, - у звичайному будинку, але на першому поверсі та із окремим входом, майже єдину у своєму роді.