7. Таємна зброя.

-Приємно, - сказав Володимир. – Тільки … одноманітно.

Вони із Зоряною взяли за звичку робити перерву у роботі, та перед обідом виходити на «пляж». Було б дурістю, вважав Володимир, жити на морі та не користуватися цим. Дівчина-то звикла, а йому така обстановка, таке місце, усе ще здавалися чи не шматочком раю.

-Що ж поробиш… Не час для … зміни обстановки! – Зоряна лише зітхнула.

-Знаєш, я й до усього цього не був тим, хто постійно кудись мандрує. Але … мені не вистачає того, щоб було можливо сісти за кермо та кудись поїхати, коли захочеться.

-Більше самого керма, ніж мандрів? – Вона лише кивнула. – Я теж це люблю.

-Я й так їздив небагато. Бо працюю вдома, - пояснив Володимир. – Хотілося б більше, але ж не будеш просто нарізати кола місцем…

-В тебе, мабуть, щось спортивне?

-Так. «Ауді ТТ», першого покоління, з турбомотором. – На його обличчі з’явилася сумна посмішка. – До свого ж будинку під’їхати майже неможливо. Вона для тих, хто не у темі, виглядає дорожчою, ніж є насправді. Розпочинаються розмови про те, що на машину «накрав», і взагалі, «якщо в нас машини немає, так чого ти тут ставити будеш?». До скандалів… Хоча я під будинком машину не ставлю на ніч. Гараж недалеко є.

-Як добре, що я далека від усього цього! – сказала Зоряна, яка в Україні вже давно не жила. Практично з дитинства, хоча й приїздила кілька разів на рік. Донедавна. Володимир не знав, чи можна із таким, про що він тільки-но розповів, зіткнутися у Азербайджані, але у Туреччині та Європі – точно навряд чи. – А водити теж люблю, й цього, дійсно, не вистачає. Катер – все-таки не зовсім те. – Вони ще кілька разів виїздили на водні «прогулянки», хоча до «університетської» платформи більше не наближалися. Навіть рибу ловили. З якої Зоряна потім вміла приготувати багато чого смачного. – А стріляти ти, до речі, любиш?

-Так. Хоча на полювання їжджу рідко.

-О! – На обличчі дівчини з’явилася посмішка, майже, як перед сном… - Ходімо!

Вони підвелися з шезлонгів, піднялися на ліфті, й вона відчинила двері у приміщення, де Володимир іще не бував. Взагалі, площа приміщень колишньої нафтової платформи була величезною, як для однієї людини, навіть для двох. Зоряна, звісно, не використовувала усі поверхи. А він якось нехтував тим, щоб обстежити тут усе, розподіляючи час між роботою та тим, щоб проводити час із господаркою разом. Тому й виходило, що для нього тут досі були сюрпризи. Щоправда, приємні.

Це виявився тир. Звичайно, на великі відстані стріляти тут не можна було, та й пістолети тут були спортивні, малого калібру. Але усе одно Володимир був вражений. Та вирішив не питати, як тут із законністю зброї, - він вже знав, що в Зоряни з юридичної точки зору усе гладко. А ще на «піраміді» у кутку він побачив кілька мисливських рушниць, двоствольних.

-А це навіщо?

-А по тарілочках стріляти! Отам, на … балконі, машинка стоїть! – Зоряна показала рукою на іще одні двері.

-І ти усе це від мене приховувала?! – Але сказано це було зі сміхом.

-Ох, вибач… Я ж не знала, що ти теж полюбляєш зброю! Я й сама … останнім часом трохи закинула це. Не було із ким, та й настрою теж. Ти розумієш…

-Розумію. – Справа була не у самотності, він, дійсно, розумів це. Чи не лише у цьому. Епідемія зруйнувала звичний для багатьох спосіб життя, - й для таких, як Зоряна, теж. Можливо, для них навіть у більшій мірі, бо зазвичай заможні люди й більше мандрували світом, і мали більше можливостей для задоволення своїх захоплень, для розваг. Не кажучи вже про успіхи у бізнесі чи роботі. Із останнім в Зоряни не було проблем, - якраз у діловому сенсі вона була однією з тих, хто лише виграє, вчасно запропонувавши щось, потрібне саме зараз… А от щодо усього іншого… - А тепер з’явився?

-Так!

Вони одночасно посміхнулися, надягнули захисні навушники та узяли у руки пістолети. А через кілька хвилин порівнювали  мішені, - Зоряна вибила на кілька очок більше. Втім, Володимир не журився, врешті-решт, він не звик до цієї зброї.

-А по тарілочках постріляємо завтра? – тільки спитав.

-Якщо хочеш.

-Це ж іще краще! Та й … треба компенсувати відсутність керма… До того ж, цікаво, хто переможе там! І відпочинок добрий.

-А зараз … мені треба на зв’язок. – Зоряна лише зітхнула та пішла перевдягатися. А Володимир вирішив повернутися до свого перекладу.

Але перед тим, як сідати за роботу, вирішив перевірити пошту. Він використовував сервіс VPN, який утруднює відслідковування того, що користувач робить у Інтернеті, навіть для провайдера. А коли заходив до цієї поштової скриньки, ще й користувався спеціальним браузером, який робив це взагалі практично неможливим. «Накладання» одного на інше подвоювало безпеку та конфіденційність, а використання першого не дозволяло нікому побачити, що ін. користується іще й другим.

Поштова скринька була зарезервована для листування із Ольгердом. Ніхто інший цієї адреси просто не знав, для родичів, друзів, видавництв та інших … ділових партнерів існувала звичайна, давно відома їм пошта.

Ольгерд, у свою чергу, вживав таких же засобів перестороги. Обидва користувалися власними ноутбуками, привезеними з дому, та підключеними до місцевої мережі. Сьогодні він вирішив викласти свої враження від першого «виходу у світ», як він це назвав. Докладно описав, як зсередини виглядає «університетська» платформа, принаймні, ті її частини, де він встиг побувати, та як організовано те, що встиг побачити, та про встиг дізнатися. Включно із теплицею. Та тими магазинами, які встиг обійти. Й, звичайно, про тих людей, із якими встиг поспілкуватися. З точки зору Володимира, навіть занадто докладно, - це поки що тих, із ким хлопець встиг побалакати, було небагато. Невже далі так і буде описувати кожну розмову, майже дослівно?