-Щось він мені не подобається! – сказав молодший з чотирьох чоловіків. Молодший за віком, але, здавалося, не за положенням у цій компанії. Здається, усі четверо були на рівних, незважаючи на різницю у віці та у тому, чим кожен займався. Та й обстановка у кімнаті була зовсім неформальною. До того ж, якщо інші троє могли сидіти тут, вирішуючи найрізноманітніші питання, то його присутність була б несподіваною для стороннього спостерігача. Саме тому вони потурбувалися, щоб ніякого спостерігача тут не було, та про зустріч ніхто не знав. На щастя, це було легко зробити.
-Тобі не сподобається будь-хто … на його місці, - стримано посміхнувся старший. Молодший лише подумав: невже так помітно? Але вголос сказав зовсім інше.
-Я про справу… Точніше, про те, що він може перешкодити нам.
-Як?
-Я вже не кажу про саму присутність… Але він якийсь… Ніби звичайний перекладач, якого наша Зоряна отак запросила до себе? Ви у це вірите?
-Що стосується людей… Що стосується кохання… Я вірю у будь-які варіанти та поєднання, - продовжував посміхатися старший. – Яке це має значення..?
-Не скажіть, - похитав головою ще один чоловік. – Здебільшого – обирають зі свого кола. Звичайно, бувають виключення, але…
Проте старший не був згоден. Він вважав, що в нього більше за усіх життєвого досвіду. Та й подорожувати довелося більше за інших, - хоча усі бачили різні країни. Для них не було проблемою уявити те, як живуть та думають люди з інших країни.
-Проблема нашої дівчини – якраз у тому, що в неї немає … свого кола. Зараз – то зрозуміло. Але до епідемії – не було теж. Тому вона й вимушена була … шукати таким чином. Знайомитися у Інтернеті. Ми ж усі згодні, що інакше це відбутися не могло? Але знайшла хлопця з країни, де сама народилася.
-Але багато років не живе… Мабуть, навіть не бувала. Ну, добре, їй … самотньо там в себе. А він? Невже вдома дівчат йому мало? – знизав плечима той, хто заперечував старшому. Молодший кивнув. – Такий … вояж… Й він тут залишається досі. Вже більше, ніж два тижні.
-А ти б втік? – Старший продовжував посміхатися. На моніторі вони могли дивитися на фотографію: Володимир Деришукра та Зоряна Веснянко стояли, обійнявшись, на «пляжі» колишньої нафтової платформи. Саме ця пара й була предметом обговорення, а знімок було зроблено за допомогою дрону. Самі «об’єкти» цього, звісно, не помітили.
-Я б думав, як не збожеволіти там. – Його опонент знизав плечима. – Навіть, незважаючи на… До того ж, я «пробив» щодо цього хлопця. В мене є, кого запитати у Києві. Він, наче б то, дійсно перекладач. Його знають, - щоправда, під псевдонімами, - в Україні, та й у Росії теж. Ніби непогано заробляє, але все ж – має більше грошей, ніж можна заробити перекладами. Якийсь він … непростий. Сумнівний. Я попросив, щоб продовжували «копати».
-Як знаєте. – Тепер плечима знизав старший. Він не міг давати вказівок щодо цього. – Це ваша справа, й ваш бюджет. Але усе ж – чому ви вважаєте його небезпечним?
-Бо я не люблю незрозумілого. А тут я не розумію… Ну, якщо не вірити у кохання по Інтернету, - чи, можливо, ви взагалі вірите у кохання? – Він лише розсміявся. Інші знали за ним схильність до цинізму, втім, вони й самі не були янголами. Несподівано у розмову вступив четвертий, що до того мовчав.
-Я, скоріше, погоджуся. Бо з того часу, як він з’явився там, - відразу зафіксована якась підозріла активність. Шифрований зв’язок, вихід у Інтернет, ми не можемо сказати, чим вони там займаються. Окрім звичайних речей, якими займається Зоряна, я маю на увазі бізнес. І от уявіть, в неї такого зашифрованого трафіку не було, а коли з’явився цей хлопець…
-Ви вважаєте, він не той, за кого себе видає? – поцікавився молодший.
-Той. Як я вже казав, ми перевірили. Але це не означає, що він без «другого дна», і взагалі безпечний. Та, що випадково з’явився тут, - теж.
-Що ж ми будемо робити? – спитав старший.
-А хіба наші плани змінилися? Потрібно лише враховувати ще один фактор. От тільки для цього необхідно дізнатися про нього побільше. Але це – ваша справа… Будемо розглядати … як іще одну перепону. – Вони знали, що потрібно робити із перепонами.
-Лише одну? – Старший чоловік примружив очі.
-Поки що більше не бачу… Але, можливо, нам вистачить…
Ольгерд Гніздило навіть здригнувся від різкого звуку.. Людина нового покоління, він сприймав телефон із проводом чи то як анахронізм, чи то як предмет інтер’єру у своїх нових апартаментах. Треба сказати – досить комфортабельних, як маленька двокімнатна квартирка. Але за місцевими поняттями – напівлюкс. Із балконом та, звісно, видом на море. Він би задовольнився й меншим, але, коли Ольгерд вирішив забронювати собі місце на колишній нафтовій платформі, виявилося, що більш дешевих просто немає. А гроші в нього були, та й рішення ухвалене раніше…
От він і опинився тут. Після перельоту із пересадкою спочатку до арабського аеропорту, а потім приватним гелікоптером – сюди. От тільки, окрім власних апартаментів, поки нічого не бачив. Правила передбачали самоізоляцію по прибутті.
Як би там не було, зараз він чув дзвінок телефону. Та підняв слухавку.
-Містер Гнізделло? – почув голос. Виправляти вимову співрозмовника не було сенсу.