1. Відкрите море.

Нам будут долго предлагать не прогадать:

Ах, скажут, что вы! Вы ещё не жили!

Вам надо только-только начинать!..

Ну а потом предложат: или — или.

Или пляжи, вернисажи, или даже

Пароходы, в них — наполненные трюмы,

Экипажи, скачки, рауты, вояжи,

Или просто деревянные костюмы.

И будут веселы они или угрюмы,

И будут в роли злых шутов и добрых судей,

Но нам предложат деревянные костюмы

Люди! Люди!

Володимир Висоцький.

Відчуття простору зачаровувало. Досить було подивитися у вікно – унизу, десь далеко під гелікоптером, було блакитне море. А по боках… Лише простір, і нічого більше. Висота була якраз така, щоб відчути це. Не надто високо, - коли летиш на звичайному пасажирському літаку, і море під тобою у десяти кілометрах, а дивишся у маленький ілюмінатор, - такого не відчуваєш. І не надто низько. Коли летиш над самою водою – це теж не те…

Принаймні, Володимиру здавалося саме так. Можливо, тому, що на вертольоті він летів вперше у житті, а тим більше – над морем. Звичайні літаки, виявилося, - це зовсім не те… А можливо – після місяців перебування вдома, коли виходив лише до магазину, простір цінувався особливо… Хоча це було й не вчора, але ж…

Іншим разом він зробив би усе, щоб сидіти поряд із пілотом цього невеликого літального апарату. Але час диктував власні правила. Тож, він обрав заднє сидіння. Обидва, Володимир та мовчазний пілот, були й у масках. Останньому було легше, а от пасажир до цього провів не одну годину у аеропортах та літаку, маску, звичайно, майже не знімаючи.

А тепер йому залишалося, - в Володимира був трохи філософський погляд на світ, - міркувати над тим, що політ на маленькому гелікоптері над морем становить набагато меншу небезпеку, ніж просто перебувати поряд з іншими людьми. Навіть, якщо вони нічого поганого йому не намагалися зробити. Можливо, навіть, якщо намагалися, - й це менш небезпечно. Принаймні, можна захищатися… І тут же Володимир подумав про те, чому він про це подумав. Враховуючи, чому та куди він летить. Хоча ще парадоксальніше було те, що точного місця він і сам не знав. І взагалі, на перший погляд це видавалося божевіллям чи, принаймні, авантюрою. Хоча, можливо, й це ознака сучасного світу?

Ще рік тому те, що відбувалося тепер, було б неможливим. Не те, що неможливим, - навіть уявити таке він би не міг. І справа була не у польоті на гелікоптері у масці…  Але ж це відбувається, й не можна сказати, що він зараз прокинеться. Реальність іноді така, що ніякий сон не можна порівняти…

-Довго ще нам летіти? – спитав він.  Пілот був мовчазний, та й Володимиру не дуже хотілося спілкуватися на сторонні теми. Знов-таки, рік тому усе було б інакше. Але зараз, сидячи позаду, та не маючи можливість побачити, посміхається співрозмовник чи ні… Декілька похмурих зауважень пілот відпустив перед зльотом. От і спробуй зрозуміти, чи це в нього такий погляд на світ, чи почуття чорного гумору! Навіть, хто він за національністю, незрозуміло. Англійська правильна, але навряд чи це його рідна мова. Невисокий, чорнявий. Араб, пакистанець, а може, грек?

-Не дуже. Насправді, зовсім недовго. – Він не додав ввічливе звернення «сер». Хоча – все ж не водій таксі де-небудь у Лондоні… Але куди ж, насправді, вони прямують? Коли він лише міркував над подорожжю, то гадав, що кінцевим пунктом буде якась яхта. Потім – що приватний острів, бо, за деякими ознаками, яхта виключалася. Але, діставши з кишені смартфон, він вивів на екран мапу. Ніяких інших засобів орієнтування не було, але GPS не можна було не вірити. Та ніяких островів, навіть невеличких, під ними не було. Та попереду, - по курсу, поправився він, - на відстані, про яку можна було б сказати, що летіти «зовсім недовго», - теж.

Але вертоліт почав плавно знижуватися. Ким би не був цей пілот, але літав він акуратно, обережно, без зайвого ризику та перевантажень, цього не можна було відняти. Власне, так і мало бути, якщо він доставляв пасажирів…

Дещо стало зрозумілим, коли Володимир подивився уперед, у лобове скло. Перед ними зростало щось, що могло бути … нафтовою платформою? Схоже на те, але якраз вишки тут і не було. Але роздивитися та з’ясувати можна буде потім, а поки що залишалося спостерігати за тим, як гелікоптер сідав на вертолітний майданчик зверху платформи. Майданчик, здається, був більший, ніж потрібен для посадки однієї машини, й зрозуміло було чому: один вертоліт там вже стояв. Причому гвинти його були нерухомі, а отже, він не злітав та не сідав. Машина була менша за їхню, здається, взагалі двомісна, біла та блискуча.

А в пілота завдання ставало складнішим: треба було сісти так, щоб не зачепити другий гелікоптер. Щоправда, місця вистачало, й він впорався із завданням, та оголосив:

-Прибули, сер!

-Бачу. Та дякую, - відповів Володимир. Відчинив дверцята та опинився на майданчику – чи тут це треба називати палубою? Відійшов убік, наскільки це було можливо, разом із невеликою валізою та сумкою із ноутбуком. Гелікоптер здійнявся у повітря та зник у тому напрямку, звідки й прилетів.