І

У вічному русі нема нічого постійного або застиглого в часі. Але зараз дивлячись на світанкові рожеві сутінки Арей думає, що все ж таки сталість може існувати. Час витікав зі сторони нерівного горизонту густою карамеллю і стелився вздовж землі підштовхтнутий якоюсь невідомою силою. Здавалось тисячоліття до народження Арея і тисячоліття після нього ця нуга завжди так і текла – ховаючись у злачному царстві Аїда, і знову витікаючи з повітряних воріт ранкової зорі. Вічний круговорот.

Він бачить як сніг м'яко падає на  біляве волосся і на синю накидку дівчини, яка стоїть трохи далі – ближче до глибокої безодні, наповненої холодними темними водами –солоними  і важкими. Металева рукоятка її меча боляче тисне його в бік, коли він підходить і обіймає її за талію. Хлопець  відзначає маленькі краплі вологи на її щоках – сніг тане, коли торкається її шкіри. На кінчиках вій також збираються краплі. При блідому світлі ранкової зорі сірі очі дівчини набувають синього відтінку.

- Мертві  боги не допомагають нам, Артемідо. І тої в честь кого тебе назвали теж досить давно не існує.

-  Чи треба нам їх допомога?-  дівчина проводить долонею по його руці до ліктя і спускається обхоплюючи зап'ястя, на якому сьогодні немає бронзового наруків'я. Його золотаве волосся ледве дістає до плечей і падає вологими від мокрого снігу пасмами. На білому хітоні  лишилися коричневі плями від знятих металевих пластин на плечах.

-Ні. Вони скоріше заважають. Та і як вони можуть допомагати тим, хто у будь-яку хвилину може стати проти них?- каже Арей. Артеміда підходить до самого краю безодні і дивиться вниз. На її вилицях грає рожеве передранкове світло надаючи їй якоїсь відчудженості.

- Ти майже справжня богиня.

- То що з того.-  з її руки висходить ледь помітне бліде світло, коли вона промовляє це, і губиться у темряві внизу.-Я назавжди відмовилась від свого походження. Але ми справді можемо підкорити Темні землі. Стати правителями. Ти хочеш?

-  Одягнути червоні шати?  Золото в волоссі і політика. Кров і битви. Любове, чи ти хочеш такого?

- Певно що так. Але ми можемо відступити. Ми не боги, але і не смертні, щоб орієнтуватися на сумнівні цінності типу честі і відданості незрозумілими силам.

– О, я завше любив в тобі це. –юнак робить паузу насмішкувато дивлячись на неї і трохи зверхньо посміхаючись. - Але зараз ти блефуєш, Артемідо. –дівчина невдоволено морщиться.

–Може й ні. Арею, поглянь лише! Вони кинули все напризволяще.-вона показує на бліді зорі що ще лишалися світити на горизонті. Край горизонту поблискує золотавим. Дівчина дивиться в очі юнака і усміхається проводячи рукою по його щоці. –Арею, давай же. Погоджуйся. Ми зможемо.

- Кинули напризволяще, бо програли. Це не легко. Арт. Ми можемо загинути. Ти хочеш цього? Хочеш відчути це?-Арей легенько відштовхує її  і дістає свій меч, торкається його долонею сильно натиснувши – через секунду з руки починає текти кров. -Ми хоч і не смертні, але можемо гинути. -Він торкається її шиї пораненою долонею –  на білосніжній шкірі і синій тканині лишаються червоні сліди Ареєвої крові. Дівчина здригається. Вона стискає його пошкоджену руку–потьоки крові бруднять її пальці, вона проводить їми по його білосніжному хітону залишаючи такі ж сліди.

- Це непоганий вибір, Арею. Зовсім непоганий. Я хочу відчути.–вона притискається до нього всім тілом і шепоче – її волосся лоскоче йому шию.- І ті зорі після будуть сяяти для нас набагато яскравіше, набагато болючіше.

–Або занадто блідо щоб ти їх побачила, Артемідо. Попіл. На полях битв завше лишається попіл. Сірий як твої очі. Але мертвий, як очі богів. І то зовсім нецікаво. Бо крізь його завісу ти не побачиш тих зір. Але кажу тобі – я згоден.