Глава 23

  ​Головна зала Академії вирувала магією, музикою й прихованими інтригами, наче величезний котел, у якому варилося зілля з амбіцій та бажань.

  Світло сотень магічних ліхтарів відбивалося у кришталевих уламках, що плавали в повітрі під зачарованою стелею, немов застиглі, вічні сніжинки. Повітря було густим, теплим, трохи тягучим від ароматів дорогого вина, екзотичних квітів і розігрітої танцями магії.

  Кольорові вітражні вікна, що займали всю стіну позаду, зображували величні сцени з історії Астрії. За ними лютувала снігова буря, і спалахи магічних феєрверків підсвічували скло ззовні, наповнюючи залу м'яким, містичним сяйвом.

  Важкі оксамитові штори, мов живі істоти, дихали від постійного руху повітря — хтось проходив повз, хтось ховався в ніші для поцілунку або таємної розмови, хтось кидав короткий погляд, повний ревнощів чи жадібного інтересу.

  Тут кожен гість мав свою роль, свою маску і свою гру. І кожен грав її — обережно, як сапер на мінному полі.

​  Я стояла в епіцентрі всього цього сяючого, сліпучого безумства, захищена лише тонкою блискучою маскою, що приховувала половину мого обличчя і, сподіваюся, весь мій страх.

  Навколо — нескінченне мерехтіння вогнів, шурхіт дорогого шовку, дзвін келихів і шелест чужих думок, що, здавалося, можна було почути, якщо прислухатися.

  Я намагалася дихати рівно. Усміхатися кутиками губ. Робити вигляд, що я — частина цієї казки, а не випадковий гість, який заблукав у часі.

​  Поруч зі мною — Альта, свіжа, яскрава, мов весняний ліс після дощу, і Грегор, що весь вечір намагався приховати свою сором’язливість за добродушними, трохи невпопад жартами про механіку. Вони трималися за руки так, ніби боялися загубити одне одного в натовпі.

  Вони виглядали щасливими. І я раділа за них — щиро, до сліз, хоч і з тихим, ниючим сумом десь під ребрами, там, де зазвичай живе самотність.

​  Натовп колихався, як кольорове море під час припливу.

  Біля широких мармурових сходів стояли представники Драконячих родів — високі, горді, у важких парчевих мантіях. Їхня шкіра ледь помітно мерехтіла, наче лусочки виблискували під тканиною. Їхня присутність фізично тиснула на простір — так відчувається стародавня сила, яку не сховаєш за ввічливими посмішками. Вони не танцювали; вони спостерігали, як королі за своїми підданими.

  Напроти, біля вікон, зібралися вампіри. Темні, елегантні, з холодними, як лід, усмішками і поглядами, гострими, як бритва. Вони рухалися плавно, безшумно, і не розмовляли голосно, але кожен їхній жест, кожен нахил голови був наповнений аристократичним презирством або прихованим, хижим інтересом.

  Навіть викладачі, зазвичай спокійні й авторитетні, цього вечора трималися насторожено. Між групами відчувалась напруга, що іскрила в повітрі, як статична електрика перед грозою.

​  Ми з Альтою спостерігали, як молоді вампіри кланяються Фіорі — холодно, але з беззаперечною повагою. Мавки рідко виходять на публіку, тим паче в компанії інших рас. Орфей, що стояв поруч із нею, самовдоволено оглядався на всі боки, ніби виграв головний приз у лотерею.

  Фіорі ледь помітно кивнула декільком своїм сестрам-мавкам. Вони, мов білі лебеді, випливли в центр зали і застигли. Інакше це назвати було важко — бездоганні, нерухомі, мов скульптури з найчистішої криги.

— Дивись, — захоплено шепнула Альта, стискаючи мою руку. — Зараз почнеться магія.

​  І справді.

  Музика змінилася, стала прозорою і високою, як дзвін бурульок. У центрі зали простір затих.

  Мавки підняли руки. Їхні рухи були синхронними, плавними, нелюдськи повільними, немов танець ранкових туманів над сонною рікою.

  Підлога під їхніми ногами вкрилася візерунком інію, що розростався, як живі квіти, а кристали під стелею заграли у такт музиці — срібло, синь, діамантовий блиск.

  Це було не просто шоу — це була демонстрація Сили. Холодна, досконала краса, що могла заморозити серце, якби захотіла. Але зараз вона лише зачаровувала.

  Орфей не зводив з Фіорі очей. У його погляді було захоплення, змішане з голодом, але вона — не бачила його. Або майстерно вдавала, що не бачить, залишаючись недосяжною зіркою.

​  Після останнього повороту, останньої кришталевої ноти, що впала на зал і розбилася тишею, лід миттєво розтанув у повітрі, перетворившись на срібний пил. Зала вибухнула оплесками.

  Я аплодувала разом з усіма, хоча в мені ворушився дивний холод.

  Так багато краси. Відстороненої. Досконалої. І такої... чужої.

​— Вони прекрасні, — прошепотіла Альта.

— Тільки все одно надто холодні... — відповіла я тихо, більше собі, ніж їй.

​  Мої думки були далеко.

  Його присутність я відчувала поряд увесь вечір, навіть якщо не бачила його в натовпі. Це було як відчуття тепла від багаття за спиною.

  Повітря навколо нього завжди було густішим. Тиша — глибшою.

  І от я побачила його.

  Сьогодні Дрімм був в офіційному вбранні: чорний камзол ідеального крою, із підвіскою на шиї, що нагадувала луску дракона. Його маска була темно-чорною, витонченою, закривала лише верхню частину обличчя, залишаючи відкритими очі.

  Ті самі очі. Янтарні, глибокі, в яких палав прихований вогонь.

  І коли я зустріла їхній погляд — навіть крізь натовп, крізь десятки чужих голів — моє серце зробило те, що завжди робить, коли бачить наближення бурі:

зупинилося на мить, щоб потім ударити в груди з подвійною силою.

​— О, Дрімм... — прошепотіла Альта, прослідкувавши за моїм застиглим поглядом, але я вже не слухала.

​  Я бачила, як до нього підійшов його батько — високий, сивоволосий чоловік із жорстким обличчям. Він нахилився до сина, щось різко сказав. Я бачила, як напружилася щелепа Дрімма, як стиснулися його кулаки. Він мотнув головою, щось коротко відповів, стримуючи гнів, і схилив голову перед Лордом у формальному поклоні.

  А потім він підняв руку — і запросив до танцю Інвагу.