Глава 21

  Лазарет був переповнений і гудів, як стривожений вулик.

  Зелені маги, бліді від магічного і фізичного виснаження, пересувалися між ліжками майже без слів, як привиди. За ними тягнувся шлейф ароматів: свіжої м’яти, полину, крові і гарячої пари від цілющих настоїв.

  Кожне ліжко, кожна вільна кушетка були зайняті. Цього разу дісталось багатьом. Дітлахів містян теж забрали до нашого лазарету, міський ніяк не був розрахований на таку кількість людей. Та й будемо відвертими, умови академічного лазарету, все ж, доволі сильно відрізнялись від міського. Дітлахів було троє, трохи надихались диму, трохи подряпин, і одна дуже поранена ніжка, на якій (Альта повідомила по секрету) довелось накласти цілих два шви!

  І серед усіх цих поранених і перев’язаних, серед тихих стогонів, шелесту бинтів і дзвону склянок, лежали дві знайомі між собою войовниці — Мійка (яку таки загнали сюди з криком і погрозами зв'язати магічними путами) та я.

​  Я потихеньку повертала собі сили після магічного протистояння і поранення руки. Моє тіло відчувалося так, ніби його пропустили через м'ясорубку, а потім спробували зібрати назад, забувши половину деталей. Глибокий поріз на передпліччі, залишений тим темним чудовиськом, горів тупим вогнем, нагадуючи про те, як близько була смерть.

  Мійка, вперта як гірський буревій, уже встигла двічі спробувати втекти з ліжка ("Мені просто треба перевірити, чи не з'їли пацюки мої чоботи!"), перш ніж Альта й Літар спільними зусиллями повернули її назад під ковдру, з обіцянкою підсипати снодійного кінську дозу, якщо вона нарешті не заспокоїться.

  Тепер Літар сидів біля її узголів’я, тримаючи її за руку. Він був занадто серйозний, занадто тихий і турботливий для свого звичного образу веселуна. А Мійка лише посміхалася, уперто жартуючи, що «шрами додають шарму, а лежати тут нудно, як на лекції з історії магії».

​  Альта, звісно, тримала мене під постійним, майже диктаторським контролем. Кожні три години — новий гіркий настій, нова перев’язка, нова лекція про те, як безвідповідально я поводжуся зі своїм тілом, кармою і магічним резервом. І звісно, яка ж з мене подруга, якщо я, будь що, готова її покинути бідолашну серед усіх цих невдячних монстрів. І взагалі, як вона має дивитись в очі одному нахабі, який вкотре рятує мою невдячну особину.

— Ти не безсмертна, Лінко! — бурчала вона, міняючи компрес. — Ти зроблена з м'яса і кісток, а не з каменю! Дурепа вреднюча! Почуваюсь мамцею, що повинна слідкувати за дитям безголовим і безвідповідальним.

  Я слухала, слабо усміхаючись, хоча всередині було дивне відчуття — пекучий коктейль із вдячності й провини за те, що змушую її хвилюватися. Я справді вважала Альту мало не сестрою вже. А може й ближчою.

  Світ навколо мене ще хитався, немов у гарячковому мареві: запах сухих рослин змішувався з запахом озону, м’яке сяйво магічних світильників різало очі, шурхіт плащів Зелених здавався надто голосним… усе це було якимось чужим, сповільненим, наче я дивилася на світ через товсте скло акваріуму.

​  Коли двері відчинилися, навіть повітря в кімнаті затамувало подих. Звуки стихли.

​  Маестро Геліос повернувся зранку.

​  Він виглядав інакше, ніж я пам’ятала. Сонце, від якого він отримав своє ім’я, наче втратило світло в ньому наполовину, затьмарене тінню важкого знання.

  Його срібне волосся стало світлішим, майже білим на скронях, а зморшки біля губ стали глибшими. Очі — бездонні сині колодязі — були втомленими, як у людини, що не спала вічність. Та все одно від нього йшла хвиля сили і тепла, мов від старого вогнища, яке ще не згасло, але вже не гріє так щедро, хоча залишається небезпечним.

​  Але він був не сам. За ним, нечутно ступаючи, увійшли двоє.

  Вони виглядали дивно — принаймні, не звичними, земними людьми.

Оракули.

​  Перша — жінка. Висока, струнка, майже невагома. Її довге біле волосся вкладене на голові хвилями, наче шовковий водоспад, що відбивав світло ліхтарів навколо.

  Шкіра — ніби місячне молочне сяйво, застигле в прозорому кришталі. Очі — срібно-сірі, сповнені такого глибокого спокою, що ставало моторошно. Як місяць у повні, що байдуже дивиться на світ унизу. На ній не було важкої мантії факультетів, лише легке, багатошарове вбрання, схоже на туніку до п'ят, що переливалося від білого до ніжного кремового при кожному русі.

  Вона рухалася повільно, плавно, мов вода, що тече по каменю. У кожному її русі була грація, і витримка королівських осіб.

  Прія.

​  Другий — хлопець. Зовсім юний на вигляд, років п’ятнадцяти-шістнадцяти.

  Темне, трохи скуйовджене волосся, тонкі, гострі риси обличчя, бліда шкіра. Він був одягнений у простий сірий одяг служки, який робив його майже непомітним.

  Але його очі… Вони були кольору грозових хмар перед бурею — темно-сірі, майже чорні.

  Він ішов поруч із нею, на крок позаду, тримаючи в руках невелику скриньку. Видавався звичайним хлопчиськом-помічником.

  Але його погляд… Він був занадто спокійним, занадто зосередженим і набагато старшим, ніж його молоде обличчя. У ньому ховалася безодня.

  Інвар.

​  Геліос підійшов до мого ліжка. Глянув на замінену пов’язку, на моє бліде обличчя. Його губи злегка скривилися — не від відрази, а від болю, який не має нічого спільного з фізичним тілом.

— На жаль, ти мала рацію, дитино, — промовив він тихо, сідаючи на стілець поруч. — Без мене закривати портали було важко. Я відчув це, щойно вийшов з порталу, вам це вдалось, сподіваюсь що ціна того варта. — Він важко видохнув. Його голос був глухим, потріскував, мов повітря після грому. 
— Я говорив з викладачами, з радою магів і родин. З містянами. І з Дріммом.
— Той, хто тебе поранив… та тінь… це не потвори зсуву, Ліно. Це щось інше. Це був хтось розумний.

— Я знаю, Маестро, — прошепотіла я, розглядаючи свої тремтячі пальці. — Це була людина. Або щось, що вміло досконало прикидатися людиною. Воно знало, коли я ослабну. Воно чекало моменту. Воно хотіло… мене знищити.