Глава 17

  Життя поступово впорядкувалося — не тому, що в світі стало безпечніше, а тому, що тіло й розум втомилися боятися без графіка. Ранок — медитація й розкачка резерву з Геліосом, день — базові дисципліни, вечір — вправи на чуття зсувів, ніч — падіння обличчям у подушку з книжкою в ролі додаткової ковдри. Я навчилася відрізняти власний внутрішній годинник від дзвонів Академії: коли Геліос вимовляв «ще два кола дихання», я знала, що це мінімум пів години.

  Ми з Альтою й Мійкою стали чимось на кшталт «малого клану, що виживає в умовах підвищеної магічної турбулентності». Снідали разом, сміялися з Літара (він іноді ображався, але завжди повертався з чаєм чи смаколиками для Мійки і нас, виявилось перевертні їжу перетравлюють набагато швидше ніж люди.), сперечалися про фасони до Зимового балу й обговорювали, чи існує зачіска, що витримає і танець, і випадковий ривок просторової магії.

  Того ранку у Ліовіса пахло так, ніби весна вирішила поселитися в аудиторії й відкрити лавку з рідкісними травами. Вологі полиці, прозорі кулі з дистилятами, ледь чутний дзвін крапель, що спадали з мідних трубочок у чаші — і голос професора, рівний і холодний, як струмінь чистої води.

— Рідкісні лікарські види, зібрані при світлі двох місяців, — тихо вів Ліовіс, сріблястий візерунок його зіниць відбивався в полиску колб. — Пам’ятайте: час зриву — це половина сили. Друга — ваша увага при приготуванні до консервації або ж зілля.

  Я машинально торкнулася до Книги в сумці, відчуття звичної важкості під пальцями… а вона відповіла жаром. Я висмикнула книгу з сумки. Сторінки самі розкрилися. Чиста, біла — засвітилася. Літери з’явилися, немов їх хтось писав невидимим пером із золотої жарини:

«Оракули чекають дзвін у світовій імлі,
А ключ до них приховано на місячному тлі.
Під час збирання лотоса Сріблястого в вогні 
Двох кращих друзів, що зійшлись на кам'яному дні»

  Світло згасло. Сторінка знову стала чистою — як сніг, який щойно ступили і вже стерли слід. Я ковтнула повітря, притиснула Книгу долонею, відчула, як вона остигає, наче нічого й не було.

  Ліовіс повернув голову на мить — ледь помітний рух — і знову до настою. Він усе бачив. І, як справжній Мавк, зробив вигляд, що не бачив нічого.

  Після заняття я буквально злетіла сходами до башти бібліотеки де останнім часом проводив вільний час професор Геліос. Він зустрів мене у вежі, біля столу, заваленого картами з мерехтливими нитками — географія напруги світу.
— Слухаю, — сказав коротко.

  Я переказала кожне слово. Коли вимовила «Срібний Лотос», у його погляді тьмяне полум’я стало яскравішим.

— Срібний Лотос використовували для медитацій між сном і явою, — Геліос говорив швидко, без звичаєвої паузи між фразами. — А «кам'яне дно» — це старий портал під вежою. Його вважали мертвим… але камінь пам’ятає. Ліно, це пряма вказівка. Я тепер просто вимушений піти до Оракулів.

— Ви — самі? — у мене в грудях щось провалилося. — А якщо почнеться Зсув?

— Ви вже зможете його втримати і запечатати, та й Ерік з Вікаром ( двійко студентів синього з старших курсів )  весь час працюють як і ви, над збільшенням резерву. Інші викладачі  та студенти синього будуть поряд, не бійтеся. — Спокійно, наче каже «ви зможете тримати чашку». — Ваш резерв виріс у рази. Звичайно є невеликий ризик, але Оракули — єдина надія зрозуміти, хто керує нападом. Я повернуся, як тільки зможу.

  Рішучість у ньому була кам’яною. Я хотіла сперечатися, просити, щоб узяв бодай когось у супровід — але знала: як тільки з’явилося слово «Оракули», Геліос уже пішов думками в себе. І зовнішній рух — питання часу.

  Протягом кількох годин у вежі тихо кипіла робота. Він звіряв схеми, позначав вузли на картах, передавав короткі інструкції викладачам, лишив для мене різьблений диск-"поклик": якщо я відчую надвеликий зсув треба лише підкинути його вгору, і він запустить тривожний сигнал і вкаже куди саме, як найшвидше мають прибути всі хто може допомогти з порталом та нечистю що пробивалась в нього.

  Коли приготування було завершено, Геліос закликав мене знову,

— Контролюйте обов'язково резерв, — попередив він. — Не здумайте знову займатись надлишковим героїзмом.

  Я кивнула. Сказати було нічого.

  Коли він зник у глибині вежі, тиша вдарила як удар — беззвучний, але майже фізичний. Уперше за довгий час поруч не було тієї невидимої опори, на яку я звикла спиратись, як на перила.

  Звичайно залишався ще Дрімм, який врятував мене, і здається, уникав всіма можливими способами, тож... Я заборонила собі всі думки про цього нахабного, чарівного, привабл... Стоп Ліно! Хоча наш зв'язок, як струна скрипки натягнута між нами, іноді просто... Невимовно болів?
  Ну, гаразд, — сказала я собі. — Життя продовжується.
  Академія вміла робити вигляд, що святкові приготування важливіші за будь-які Апокаліпсиси. У коридорах розвішувалися срібні гірлянди, на підвіконнях розквітали ілюзійні льодяні троянди, навіть Соларій створив аромат «тихої зими» (на щастя, цього разу мене не було на заняттях, інакше знову би щось пішло не так). Майстри жовтого прислали нам сукні після останньої підгонки: моя — сріблясто-синя, як зірки що відбиваються поверх темного озера; Альтина — зелена, жива, з вишитими листами, що міняли відтінок і здавались живими; Мійчина — червона, безсоромно вогняна, жива та відверта.

— Якщо я не спіткнусь на першому ж па, — сказала я, розкладаючи тканину на ліжку, — цей бал має всі шанси увійти в історію як той, де людина не зганьбилась.

— Якщо ти спіткнешся, — серйозно відповіла Альта, — ми назвемо це «синхронізацією з ритмом простору». І всі аплодуватимуть.

  Ми реготали. Регіт — найкраще заклинання від неспокою. Хоча іноді я ловила себе на тому, що слухаю повітря: чи не тоншає, чи не «дзвенить», як тятива перед зсувом.

  Того вечора, коли ми якраз сперечалися, чи доречні в моїй зачісці крихітні срібні зірочки (Альта «так», я «категорично ні»), у двері тихо постукали.