Глава 10

  Я занурилася в навчання, як у холодне гірське озеро: спочатку обережно, по щиколотки, перевіряючи температуру, потім по коліна, а далі — плюхнулася з головою, з бульбашками, панічним розмахуванням руками й без жодного плану, як вибиратися назад.

  Синій факультет втягнув мене так, що внутрішній годинник збився, а дні почали ламатися на дивні проміжки: «до лекції Геліоса» і «після спроби вижити на лекції Геліоса». Я чесно ковтала теорію просторових зсувів, топологію проколів реальності і "повзучі часові петлі" (назва милозвучна, а на ділі — отака собі ментальна змійка, яка за хвилину обвиває мозок і тихо шипить: «Повтори визначення, нікчемо!»).

​  Мені кортіло одного — знайти ключ до повернення. Але що глибше я лізла у рівняння і схеми порталів, то частіше ловила себе на тому, що рука сама тягнеться до Книги під партою, ніби в ній є відповідь, лише гортай далі. Книга мовчала. Іноді, щоправда, легенько тепліла, як чашка з чаєм, яку забули поставити на підставку — натякала: «Я поруч, але поки що помовчу, щоб ти не розслаблялася».

​  Втім, Синій — не єдиний пункт у моєму гарячково-академічному меню. На «базові» доводилося ходити всім "універсалам" (так мене тепер називали, хоча частіше звучало як "та, що вічно спізнюється"), і саме там моя героїчна впевненість нагадувала драглистий десерт: тремтіла від найменшого подуву реальності.

​  Жовтий факультет став для мене місцем хронік ароматного апокаліпсису.

  Жовті — це люди порядку, стабільності й побутових чудес. Вони роблять так, щоб двері не рипіли (якщо це не задумано як сигналізація), лампи не мерехтіли, а чайники не вибухали через образу на господаря, який забув їх помити.

  І саме там я вирішила довести всім (і насамперед собі), що можу зробити щось корисне. Наприклад, барабанний дріб — магічний освіжувач повітря.

​— Найпростіша стабілізація запаху, — підбадьорювала я себе й інших студентів, стоячи біля столу з рунами фіксації. — Трохи есенції квітів, трохи морської солі… трішечки м’яти з поваги до Альти — і вийде шедевр.

​  Не вийшло.

  Зовсім.

​  Перший балончик пахнув мокрою вовною після грози. Літар, який зайшов провідати мене (і вкрасти печиво), вибіг із аудиторії, ображено потираючи ніс, і довго доводив, що це не він так пахне, і взагалі, коли це я, "нахабна людська жінка", мала честь нюхати мокрого перевертня?

​  Другий експеримент дав стійкий ефект «ранок у стайні» з ніжним шлейфом «вчорашня рибна юшка». Студенти почали відсуватися від мого столу разом зі стільцями.

  ​Третій… третій не просто пахнув, він існував. У сенсі, запах став настільки матеріальним, що його можна було різати ножем. Це був аромат "фіолетової корови, що жує лаванду на цвинтарі". Магічна вентиляція закашляла пилом і натурально вмерла, відмовившись працювати в таких умовах.

  Професор Соларій, завжди сонячний, чемний і усміхнений, заходився манірно витирати очі мереживною серветкою. Намагаючись не вдихати глибоко, він перейшов на істеричний фальцет:

— Студенти, на подвір’я! Негайно! Люба, не плач, туш потече! Ольберте, досить гнівити богів, перестань реготати і забери Ханга, мені здається, він знепритомнів від щастя! Хто посміє сміятися — змушу тут ночувати!

​  Це навіть на когось подіяло. Але якщо запаху частково позбулися за допомогою провітрювання, то "веселящий" ефект тримався ще кілька годин. Пів курсу ходило коридорами і хихотіло без причини.

​  Ми евакуювалися дружним строєм. А потім мене, як головного винуватця торжества, поставили відмивати аудиторію вручну, бо руни очищення щоразу зупинялися на фразі «Ідентифікацію аромату скасовано через невідповідність реальності».

  Через день запах став легендою. Мені шепотіли вслід: «О, це та, що створила Ароматну Корову». Чому корову? Незрозуміло, але нехай вже, заслужила. Соларій, лагідно всміхаючись і тримаючись на безпечній відстані, порадив відкласти винахід до «іншого життя». Я навіть не сперечалася — бажано в іншому світі й під іншим іменем.

​  На Зеленому факультеті мені було трохи спокійніше: земля, вода, трави, дихання, тиша… і повсюдна впевненість, що природа терпляча до всіх, окрім відвертих ідіотів.

  Я старанно мішала настої і мазі, повторювала назви рослин, які звучали як закляття виклику демона. Проблема з назвами залишалась впертою — дві з них ніяк не вкладалися в голову: Еуріфіція й Еувріпіція. Одна знеболює і заспокоює, друга підвищує тиск і викликає нестримне бажання бігти марафон. Вгадуй з трьох разів, яку я підсунула в ступку і розтерла для заспокійливого чаю?

​  Щоправда, справжній тріумф Зеленого прилетів звідти, звідки не чекали. Я (ганебно зізнаюся) подала ідею Альті для самонавідної клізми та розумного шприца:

— А чому ні? Нехай шукають пацієнта самі! Економія часу, точність доставки ліків!

​  Мавки з аудиторії спершу заохали, прикриваючи роти долоньками, потім почали тихенько хихотіти, а один зелений мавк, наш професор (дуже серйозний чоловік, який зазвичай спокійно спостерігав, як росте мох), раптом вирішив, що це геніально і треба випробувати на практиці. Отак відразу.

— Добровольці є? — запитав він.

  М-м, якби ж то. Добровольцем став кожен, хто не встиг сховатися під стіл або добігти до дверей аудиторії.

​  Ми всі, навіть найповажніші відмінники, бігли коридорами, як на заліку з легкої атлетики з перешкодами. Альта бігла поруч і обзивалася «геніальною» — так, у дуже великих лапках — і обіцяла ніколи більше не слухати моїх «осяянь без інструкцій».

  Скажу відверто, більшості студентів дісталося немало "приємних" хвилин. Адже наші зачаровані уколи не розбирали, кого вже вкололи, а кого ні. А враховуючи щедрість Альти, ми наклали закляття на штук десять шприців... І одну-єдину, але дуже наполегливу клізму. Вона переслідувала огрядного студента-перевертня, який верещав так, що шибки дрижали.

  ​Все могло б закінчитись трагедією (або міжнародним скандалом), якби професор не зглянувся. Після короткого бою один на один з клізмою, яку він здолав, просто спаливши її файєрболом (виявилося, мавки теж уміють бути жорстокими), він вирішив, що з нас достатньо. Решту пари ми лікували одне одного від нервового тіку, подряпин і дрібних проколів отриманих під час втечі.