Глава 9

  Астр — це все ж карнавал, який не просто забув закритися на ніч, а вирішив, що сон — це для слабаків. Місто дзвенить, пахне, лоскоче очі, вуха й ніс, і якщо на мить зупинитися посеред вулиці — воно саме ніби проноситься крізь тебе, наче ярмарковий вихор. Після дисциплінованого, холодного каменю Академії це місце здавалося мені живим, пульсуючим організмом із тисячею голосів.

   ​Я йшла поміж Альтою та Літаром, як між двома віхами здорового глузду (хоча, дивлячись на те, як Літар підморгував кожному другому перехожому, про його здоровий глузд можна було посперечатися), і намагалася не втопитися в людському і нелюдському потоці.

​  Ми спустилися в район Старого Ринку. Вулиці тут звузилися, бруківка стала нерівною, ніби зморшки на обличчі дуже старого, дуже хитрого купця, який бачив ще перших магів. Над головою, між будинками, були натягнуті мотузки з різнокольоровими прапорцями і пучками сухих трав, що пахли полином і лавандою. Вивіски рипіли на вітрі: намальовані казани, чорні коти, перехрещені кинджали і сонця з хитрими посмішками.

​  Поодинокі карети гули й тріщали колесами по каменю. Вони були запряжені статечними кіньми з гривами, в які були вплетені стрічки-обереги. Від копит летіли справжні іскри (мабуть, підкови були зачаровані на міцність), а кучери в шкіряних фартухах безсоромно кричали: «Дорогу! Дорогу магістру Вогню!», так, ніби світ належить тим, хто голосніше.

  ​Тіні поводилися… ну, як тіні у місті, де магія вранці чистить зуби разом із власником. Вони не поспішали, але кожна мала свою, неквапну волю. Одна, біля водостоку, присіла, набувши форми кота, хоча ніякого кота поруч не було. Друга на мить простягла тонку, неприродно довгу руку в мій бік — чи то я вже налаштувала уяву на максимум. Я пару разів дуже переконливо моргнула; тіні чемно вдавали, що нічого такого не було, і злилися зі стіною. Мабуть, на тому ми домовилися і розійшлися.

​  Попереду, розсікаючи натовп, пройшла трійка мавок. Вони були височенні, неземні, з шкірою, що світилася перламутром. Їхнє волосся було білим, як ранковий туман над річкою, і розсипалося по плечах, не торкаючись тканини суконь. Вони не дивилися на мене, але я відчула на собі їхню холодну увагу — так дивляться на бур'ян у доглянутому саду: ще не вирішили, вирвати чи залишити для краси.

  ​Поміж людей снували ремісники зі своїми товарами. Ось пройшов чоловік, обвішаний в'язками сушеної риби, що пахла димом і сіллю. За ним бігли хлопчиська з величезними корзинами за спинами — кур’єри, що доставляли все: від любовних записок до інгредієнтів для отрут.

  У провулку я помітила ще групу вампірів. Вони були одягнені в темний оксамит, що поглинав світло ліхтарів. Вони йшли повільно, щось обговорюючи тихими, мелодійними голосами. Кожен їхній жест був вивіреним, кожен крок — як літера в каліграфії. Один із них зупинився, поправив мереживний манжет і глянув на місяць із таким виразом, ніби той заборгував йому грошей. Так, вони дратують своєю пихою, але мушу визнати — з ними будь-який брудний провулок виглядає як червона доріжка на балу.

​— Гей, дивись, — штовхнув мене ліктем Літар, виводячи зі споглядання. — Старий Лісовичок Гордій. Найкращий мед у місті. І не тільки мед.

​  Гордій був голови на дві нижчий за мене ( а я, між іншим, не дуже й висока), кремезний, як пеньок, і, здається, важив, як невеликий дуб. Замість бороди в нього ріс густий мох із світлими цятками лісових квітів, а замість очей — два чорні ґудзики, що блищали розумом і доброзичливістю. На його прилавку стояли глиняні глечики з бурштиновою густотою, кожен зав’язаний зеленим листком лопуха й перев’язаний грубою лляною ниткою.

​— Мед з липи, мед з гірських квітів, мед з ранкової роси! — наспівував він скрипучим голосом, ледь похитуючись в такт своїй пісні. — Для серця, для сну, від поганих снів і від поганих людей! Налітай, поки бджоли не передумали!

​— У нього працює, — серйозно шепнула Альта. — Особливо той, що «від поганих людей». Якщо з’їсти ложку перед зустріччю з неприємною людиною, вона почне чхати, як тільки до тебе наблизиться.     Перевірено на професорі Ардені.

​— Скільки той «від поганих людей»? — спитала я, вже уявляючи, як годую ним Дрімма.

​— Для тебе, дитинко з чужим вітром у волоссі, — Гордій підморгнув ґудзиком, — два мідяки й щире бажання, аби не знадобився.

  ​Я розсміялась. Ми взяли маленьку пузату пляшечку, і мед пахнув так, ніби сам липень вирішив жити в моїй кишені. Серце розтануло, щелепи розслабилися, і я вперше за день відчула, що вмію дихати на повні груди.

​— Перекусимо? — зірвала коротку нараду Альта, коли мій живіт зрадницьки заурчав на всю вулицю. — Я знаю місце, де суп не підпалюють навіть тоді, коли за сусіднім столом сидять п’яні дракони. Ну, майже.

  ​Вона впевнено пірнула у бічний провулок, де запахи екзотичних спецій змішувалися з чимось підземним, вологим і димним. Ми зупинилися перед невеликою будівлею з облупленою штукатуркою. Над входом висіла металева вивіска — «Під Шиплячим Котлом». Вона ледве трималася на іржавому гаку і, присягаюся, тихенько шипіла, випускаючи струмки пари. Двері відчинилися самі, наче їм було приємно, що ми прийшли.

​  Таверна обійняла нас теплом, густим тютюновим димом і гулом десятків голосів. Світло мідних ламп відбивалося в темному дереві столів, на стінах висіли пучки сушених трав (від злих духів) і схрещені ножі (для тих духів, які не бояться трав). За масивною стійкою стояла кремезна хазяйка з товстими рудими косами. Вона протирала кухоль і дивилася на залу так, що хотілося одразу сісти рівно, вимити руки і стати кращою версією себе.

​— Три порції М’яса-з-Коренем і три Зачаровані Соки! — оголосила Альта, перекрикуючи шум. Вона почувалася тут як риба у воді.

​  Під стійкою метушилося маленьке створіння — заввишки мені до коліна, червоне, як варений рак, з маленькими ріжками і хвостом, що нервово постукував по підлозі, як метроном. Очі в нього були як розжарені вуглинки, а усмішка складалася з п’яти гострих зубів.