Глава 8

  Їдальня гула, як завжди. Дракони сперечалися про політику, вампіри обговорювали якість крові, перевертні просто раділи їжі. Але тепер я ловила на собі інші погляди. Більше не було того жаху. Мене вітали кивками, дехто усміхався. Навіть мій плащ більше не здавався сірою плямою — синій колір і смужка на рукаві додавала мені може не статусу, але впевненості точно.

  Коли у дверях з’явився Літар, мені стало зовсім легко. Він ніс три підноси з чимось, що пахло смаженим м'ясом і часником.

— Ну що, великий Маг Часу, — посміхнулася Альта, звільняючи йому місце. — Чи готова ти до наступної пригоди?

— Залежно від того, що ви маєте на увазі під «пригодою». Якщо знову публічні виступи, то я пас.

— Прогулянку в місто, — втрутився Літар, плюхаючись на лавку. — Академія — це добре, тут теорія. Але Астр — ось де живе справжня, дика магія. І найкращі пиріжки на континенті.

— І небезпеки, — додала Альта серйозно. — Там закони Академії не сильно то й діють.

— Тим цікавіше, — відповіла я, відкушуючи хліб. І сама здивувалася, наскільки впевнено це прозвучало.

  Коли сонце почало хилитися за гострі шпилі веж, фарбуючи небо в багрянець, ми вислизнули за фортечні мури. Охорона біля воріт — два кам'яні големи — навіть не ворухнулася, пропустивши нас. Мабуть, старшокурсникам дозволялося виходити, а ми втрьох виглядали дуже переконливо.

  Дорога до міста вела вниз, зліва під огорожею академії було досить глибоке урвище, якого не помітила спочатку, коли йшла сюди вперше. Здається, я тоді взагалі на одні шпилі академії і дивилась, всю дорогу. Потім дорога тягнулась через галявину, що одним боком спиралась в старий ліс, а іншим  спускалась до міста. Дерева в лісі були велетенськими, їхнє коріння випирало з землі, нагадуючи спини драконів. У сутінках ліс оживав: десь ухкала сова, у кущах світилися чиїсь очі, а повітря пахло хвоєю і грибами.

  Але ми прямували до міста, яке мене зустріло не найкраще, але й нічим не зашкодило,  перед нами розкинувся Астр.

  Місто внизу сяяло тисячами вогнів. Воно виглядало як розсипана скриня з коштовностями.

  Ми перейшли через широкий кам'яний міст, під яким шуміла гірська річка, і поринули в цей вир. Якщо вдень я думала що це людне місто, я помилялась.

  Повітря Астру було густим, майже стравним. Воно пахло спеціями (шафраном, перцем, корицею), димом із коминів, гарячою випічкою, шкірою і мокрим каменем. Вузькі вулички були вимощені бруківкою, відполірованою тисячами ніг. Будинки тулилися один до одного, нависаючи над головою різнокольоровими балконами, на яких сушилася білизна і цвіли магічні квіти.

  Вулиці світилися чарівними лампами, що висіли в повітрі і підморгували перехожим, змінюючи колір.

 Натовп був строкатим. Ось пройшла пишна мавка, яка торгувала квітами, що співали пісні. Поруч, гримлячи ланцюгами, прокрокував загін найманців-перевертнів. Група вампірів у сріблястих плащах пила вино за столиком вуличної таверни, зверхньо позираючи на перехожих.

  Звідусіль линула музика — суміш лютні, барабанів і чогось схожого на волинку.

— Тримайся біля нас, — сказав Літар, беручи мене під руку, коли нас ледь не збив візок, запряжений велетенським ящером. — Тут свої правила. Астр не пробачає неуважних.

— Не торгуйся з тим, хто не показує обличчя, — почала інструктаж Альта. — Не чіпай те, що шепоче, якщо воно шепоче не твоє ім'я. І головне — ніколи не купуй «щастя в банці» у вуличних торговців. Воно завжди з простроченим терміном дії і побічним ефектом у вигляді зеленого волосся у різних місцях.

  Я засміялася, розглядаючи вітрину, де танцювали маленькі фарфорові ляльки.

  Ми пройшли повз таверну "П'яний Грифон". З її відчинених дверей вивалювався шум, регіт і запах елю. Всередині хтось танцював на столі, а бармен, здоровезний кирпатий чоловік, вправно наливав напої одразу багатьом клієнтам.

  Місто було живим, пульсуючим, справжнім. Кожен його звук, кожен запах, кожен вогник здавався відбитком чиєїсь історії. Тут не було стерильності Академії. Тут було життя — брудне, гучне, веселе і небезпечне.

  Я вдихнула це повітря на повні груди.

  І вперше за весь час я відчула — може, я й не зовсім вдома, може, я й "аномалія" з іншого світу, але я вже точно не чужа. Я частина цього божевільного, яскравого пазла.

— Куди йдемо? — запитала я, перекрикуючи вуличного музиканту.

— У крамницю "Старий Сундук", — підморгнув Літар. — Там продають найкращі артефакти для новачків. Тобі ж треба чимось захищатися, поки ти не навчилася зупиняти час поглядом? А ще там, кажуть, привезли нову партію артефактів із-за Туманних гір. Може, знайдемо щось цікаве.

  Я кивнула і впевнено ступила на бруківку Астру, готову до нових відкриттів.

—Гей, Кай, зачекай! — крикнув Літар, і реготнув.

  Кай йшов попереду, той світловолосий хлопець, з яким я познайомилася на лекції Геліоса, обернувся.

— Ліно привіт, Літаре і Альто теж привіт! — він повернувся до мене —Ти вже знайшла себе серед вихорів часу?

— Майже. Завтра будемо пробувати не виходити вчора, поки у «старий сундук»— посміхнулася я.

— Мудро. Якраз теж іду до "Сундука", мені потрібні нові кристали-носії. Можемо йти разом? Компанія завжди краща.