Глава 6

​  Після того феєричного (і, чесно кажучи, трохи катастрофічного) виступу у Великій Залі внутрішнього відбору я почувалася так, ніби мене щойно катапультували з хмарочоса в калюжу, наповнену конфеті, уламками ілюзій і чужими очікуваннями. У вухах досі стояла луна голосу Дрімма, а шкіра пам’ятала дотик золотого пилу Пророцтва.

​  Натовп розтікався повільно, в’язко, як мед. Студенти кидали на мене швидкі, косі погляди — хтось із цікавістю, хтось із забобонним жахом, ніби я була бомбою з годинниковим механізмом, яка забула вибухнути. Я трималася за Альту й Літара, бо хоч раз у житті мені потрібна була чиясь рука, здатна втримати від падіння… хоча б морального.

​— Усе буде добре, Ліно, — промовив Літар, підставляючи лікоть так професійно, ніби мав диплом "Опори для Розгублених першого ступеня". Його голос був бадьорим, але я відчувала напругу в його м'язах. — Нас розселять. Відпочинеш, поїсиш, і побачиш, тут не так вже й погано. Головне — не дивитися вниз, якщо йдеш по сходах вежі, і не дивитися в очі професору Ардені, коли вона голодна.

​— І ми отримали справжнє шоу, — усміхнулася Альта, її зеленкуваті очі блиснули непідробним азартом. — Не щодня бачиш Пророцтво, яке здатне вибісити всіх Драконів одночасно. Ти бачила обличчя Дрімма? Це ж був чистий витвір мистецтва — "Портрет ображеної гідності в багряних тонах".

​  Я лише кивнула, бо слова застрягли десь у горлі, змішавшись із грудкою нервів. Серце стукало в ритмі галопу, руки тремтіли дрібним дрожем, а мозок, здається, перейшов у аварійний режим: "димить, але працює".

​  Ми дійшли до холу Розподілу. Процес розселення відбувався майже театрально. Біля величезного дерев'яного столу стояв похмурий перевертень-ключник, який видавав студентам крихітні медальйони з вигравіруваним символом Академії — вогняної арки на якій вигравірувані символи кожного факультету 

  Система була магічною: торкаєшся дерева пальцем, і на гладкій поверхні проступають цифри кімнати та колір факультету. Казка, що працює від поту пальців.

​  Я спостерігала за іншими.

  Мавка з довгим, як водоспад, волоссям торкнулася свого медальйона, і він спалахнув м'яким зеленим світлом. Вона усміхнулася, взяла ключ і плавно, наче течія, попливла до виходу.

  Хлопець-вампір із блідою шкірою отримав фіолетовий спалах. Він гидливо взяв медальйон двома пальцями, ніби той був брудним, і зник у тіні колони.

  Група перевертнів отримувала червоні та жовті кольори, штовхаючись і сміючись, обговорюючи, хто з ким житиме.

  ​Настала моя черга. Я простягнула руку, відчуваючи, як пітніють долоні. Торкнулася теплого дерева.

  Мить очікування… і нічого. Жодного спалаху. Жодного кольору.

  На поверхні проступили лише цифри, вирізьблені ніби ножем по маслу: 317.

  Офіційно я — «нічия». Класно. Люблю визначеність.

​— Ух ти! — вигукнула Альта, заглядаючи мені через плече. Її медальйон світився соковитою зеленню. — Ми в одній кімнаті! Дивись, у мене теж 317! Схоже, маестро Геліос вирішив, що тобі потрібен цілодобовий нагляд. Я, як майже досвідчена відьма, офіційно беру над тобою шефство. Готуйся до лекцій про трави перед сном!

​  Літар глянув на свій жетон, що пульсував багрянцем.

— 412. Червоне крило на півдні, — кивнув він, мовляв, «непогано». — Це біля тренувальних майданчиків. Забіжу пізніше, коли розберуся з речами. Тримайтеся, дівчата.

  ​Він підморгнув і розтанув у строкато людсько-не-дуже-людському потоці. А ми потяглися у Західну Вежу.

  Шлях туди був схожий на екскурсію середньовічним замком, який трохи збожеволів. Сходи звивалися, як добрі наміри, і були висічені прямо в скелі. Факели вздовж стін не просто горіли, вони тихенько дихали, змінюючи яскравість залежно від того, хто проходив повз. Коли повз них пробігали першокурсники-маги вогню, полум’я ставало агресивно-помаранчевим. Мені ж вони світили делікатно, м'яким сріблястим світлом, ніби боялися налякати.

  ​Наша кімната виявилася невеликою, але напрочуд світлою. Стіни з піщанику зберігали тепло дня, а високе стрілчасте вікно дивилося на захід, де сонце саме сідало за горизонт, фарбуючи небо у фіолетово-золоті тони.

  Два ліжка, по боках вузькі дубові шафи; на кожному ліжку акуратно лежали стопки форми. Альта миттю натягла смарагдово-зелений плащ, колір її факультету. Тканина струменіла, як жива, підкреслюючи колір її очей. Вона закрутилася перед дзеркалом, наче листя в теплому вітрі.

​— Тобі шалено пасує, — щиро сказала я, відчуваючи легкий укол заздрості до цієї визначеності.

  ​Свій плащ я підняла обережно, наче він міг вкусити. Він був сірим. Абсолютно нейтральним, як пил на дорозі, як стіна старої фортеці перед реставрацією. Жодної емблеми, жодного натяку на приналежність.

  Зате підкладка…

  Коли я розгорнула його, у мене перехопило подих.        Внутрішня сторона світилася складним мереживом ниток усіх п’яти кольорів: смарагдово-зелена переплітала пульсуюче-червону, небесно-синя змішувалася з фіолетово-чорною, і все це прошивала тонка, ледь помітна золотаво-жовта нитка.

  Якби плащ умів говорити, він прошепотів би: «Ти тут чужинка, але з допуском усюди». Я накинула його на плечі і він відчутно потягнув униз, приємною, надійною вагою. Що ж стійкість у комплекті.

​— Гаразд, ми просто надзвичайні красуні, — задоволено протягнула Альта, заплітаючи свої руді коси на новий лад. — А тепер — їдальня. Я голодна, як вовкулака в повню. І відмови не приймаються! — вона з посмішкою схопила мене за руку і потягла з кімнати.

  ​Їдальня зустріла нас хором голосів і запаморочливими ароматами. Це була величезна зала зі скляним дахом, крізь який вже проглядали перші зірки. Довгі столи тяглися рядами, а лави, здавалося, вміли самі посуватися рівно настільки, скільки треба, щоб вмістити всіх.

  На столах парували страви: м’ясо на кістці, полите густим соусом, гори золотистих пиріжків, свіжі овочі, що виглядали так, ніби їх щойно зірвали з грядки, і глечики з узваром.