Глава 5

  Стою я тут, посеред величезної зали, і відчуваю себе водночас смішною і важливою, мов загублена таємниця, яку раптом всі помітили, але ніхто не знає, що з нею робити. Тиша, що запанувала після пророцтва, була не порожньою, а важкою, наче вода на глибині. Вона тиснула на вуха, на плечі, змушувала хочеться зменшитися до розмірів атома і зникнути в щілині між мармуровими плитами.

  Викладачі відреагували першими. Вони сиділи на високому підвищенні, наче олімпійські боги, що спустилися подивитися на смертних. П’ять крісел, п’ять фігур, п’ять стихій. Кожен із них був живим втіленням свого факультету, і кожен зараз дивився на мене так, ніби я була помилкою у рівнянні світобудови.

  Ліворуч, у кріслі з темного дерева, сидів Маестро Геліос, голова Магії Часу та Простору. Він виглядав не просто старим, а древнім, наче саме час забув про його існування. Його шкіра нагадувала пергамент, але очі… Глибокі, сині, бездонні — у них, здавалося, оберталися галактики. Його синя мантія, розшита срібними годинниковими механізмами, ледь чутно шелестіла, хоча вітру не було. Під його поглядом я відчула себе прозорою. У голові майнула панічна думка: «Тікай звідси, поки маєш змогу! Поки він не стер тебе з історії!».

  Поруч із ним, контрастуючи, як вогонь і лід, возсідала Ардена, керівниця Бойової Магії. Жінка-воїтелька. Її волосся було кольору розплавленої міді, а на плечах лежала важка кольчуга, що переливалася багрянцем. Вона поклала руку на руків'я меча, що висів при поясі, і її пальці нетерпляче постукували по металу. Її червоні очі сканували мене з професійним інтересом ката: здавалося, вона вирішувала, скільки ударів серця мені лишилося, або куди краще поцілити вогняною кулею. Я мимоволі втиснула голову в плечі — її погляд був важчим за будь-який фізичний удар.

  Далі сидів Професор Ліовіс, відповідальний за Зіллєваріння та Життя. Мавк. Витончений, неприродно красивий, з шкірою, що мала ледь помітний зеленкуватий відтінок, і білосніжним, як перший сніг, волоссям. Він сидів абсолютно нерухомо, як мармурова статуя в забутому саду, але його губи ледь помітно ворушилися. Він наче перебирав у пам'яті тисячі томів ботанічних довідників, намагаючись знайти бодай згадку про мій "загублений рід". Від нього віяло холодом і ароматом весняних квітів.

  Четвертим був Соларій, професор Жовтого факультету Рун. Він був повною протилежністю Ліовіса. Цей чоловік, здавалося, світився зсередини. Огрядний, рум'яний, з пишною золотистою бородою, він нагадував сонячний напій, що вихлюпнувся з келиха. Його жовтий плащ був настільки яскравим, що боляче було дивитися. Він совався у кріслі, з цікавістю поправляючи монокль, і виглядав так, ніби готовий просто зараз зіскочити вниз і почати креслити на мені захисні схеми, просто щоб подивитися, що вийде.

  І, нарешті, у самій темряві, у кріслі, оббитому чорним оксамитом, сидів Мордрін. Декан Фіолетового факультету Темних Мистецтв. Його обличчя було приховане тінню, видно було лише бліде, гостре підборіддя і пасма чорного волосся, що спадали на плечі. Але я відчувала його погляд. Він був липким, холодним і знаючим. Він дивився так, наче вже прочитав усі мої дитячі кошмари і тепер обирає, який із них втілити в життя. «Ще один, хто вважає, що я прийшла сюди спеціально, щоб зіпсувати йому вечір», — промайнуло в голові.

  Студенти внизу заворушилися, виходячи зі ступору. Хвиля шепоту прокотилася залою. Хтось нервово натягував каптур, хтось креслив у повітрі захисні знаки.

  Найгучнішими були Дракони, що згуртувалися навколо Дрімма. Сам він виглядав так, ніби ось-ось вибухне. Його обличчя спотворила гримаса люті, кулаки стиснулися до побілілих кісточок. Коли він видав низьке, гортанне гарчання, підлога під моїми ногами ледь відчутно здригнулася. Я зрозуміла: ще мить, і я втраплю в епіцентр магічного землетрусу.

  Студенти з Фіолетового сектору спостерігали за сценою з аристократичною зверхністю. Високі, бліді, вони перешіптувалися, не зводячи з мене хижих поглядів:

— Бачила? Вона навіть не вміє тримати книгу! Як селянка з сапою.

— Дурню, дивись глибше. Сила в ній є… Відчуваєш, як вібрує простір? Це не просто магія...

— Якщо Дракони так бісяться, значить, вона становить загрозу. Це стає цікавим.

  Мавки із Зеленого сектору шелестіли тихо, як сухе листя на вітрі. Вони намагалися зберегти маски байдужості, але в їхніх очах, схожих на озерну воду, я бачила неприховану цікавість змішану зі страхом.

  Я стояла в епіцентрі цього хаосу, почуваючись крихітною комахою під лінзою. Сотні очей. Тисячі думок. І всі вони спрямовані на мене. Моя рука стиснула обкладинку книги так сильно, що пальці заніміли. Легені пекло вогнем, повітря стало надто густим, щоб ним дихати. Кров прилила до обличчя, і я, мабуть, стала червоною, як плащ Ардени.

  «Зараз впаду, — подумала я. — Просто знепритомнію, і нехай роблять що хочуть».

  Але впасти мені не дали.

  Із натовпу вийшов Літар. Його рухи були плавними і рвучкими водночас — рухи хижака, що захищає свою територію. Він став переді мною, широко розставивши ноги, затуляючи мене спиною від палаючого погляду Дрімма.

— Годі! — гукнув він. Його голос, дзвінкий і рішучий, перекрив гул натовпу і вдарив луною об стіни. — Яке значення має походження? Кристал вибрав її! Пророцтво чи ні, але закон Академії один для всіх: кожен, хто пройшов Відбір, має право на навчання!

  Поруч з’явилася Альта. Вона підійшла боязко, опустивши очі, але коли стала поруч зі мною, її постава змінилася. Вона впевнено поклала руку мені на плече — її долоня була теплою і заспокійливою. Її сірі очі раптом спалахнули зеленкуватим вогнем, і вона кивнула мені, підбадьорюючи.

— Літар має рацію, — сказала вона, і хоча її голос був тихішим, у ньому звучала сталь. — Вона тут. Вона пройшла крізь браму і крізь Кристал. Наша справа — вчитися, а не судити.

  Я відчула, як тепло розливається в грудях. Це було схоже на сонячний промінь, що пробився крізь грозові хмари. Тут, у цьому чужому, ворожому світі, де мене хотіли спопелити поглядом, у мене з’явилися захисники. Перші друзі.