Глава 3

  Стежка під ногами вигиналася, ніби змія, і вела мене вперед, повз величезну красиву галявину, що закінчувалась старим древнім лісом, крізь ряди кам’яних стовпів. На кожному з них, у кованій чаші, танцював язичок блакитного полум’я. Вогонь тремтів, але не гаснув, навіть коли налітав порив вітру. Він знаходився в середині якоїсь сфери, але це було не скло. Здавалося, він живий: спостерігає, оцінює, нашіптує щось своїм сусідам. Я йшла повільно, намагаючись дихати рівно, хоч серце в грудях билося, як сполоханий горобець у клітці.
  Та коли переді мною виріс величезний мур, високий настільки, що довелося задерти голову, аби побачити верхівку, — мій здоровий глузд тихенько сів у куток і нервово закурив.

  Камінь стіни був темний, пронизаний сріблястими прожилками, що пульсували, наче вени велетенської істоти. А за стіною здіймалися башти незвично химерні, витончені, з дзеркальними вікнами, у яких відбивалося небо.

  Над усім цим, розсікаючи хмари гострим шпилем, панувала Велика Башта. Вона виглядала так, ніби тримає на собі небо

  Я стояла, роззявивши рота, й тільки тоді помітила напис над воротами. Літери, викарбувані просто  над воротами міняли колір і пульсували.
«Академія Астрії».
— Астрія? — прошепотіла я. — Звучить красиво… Але де, до біса ця Астрія, і де я знаходжусь?
  Я притисла книгу до грудей, наче вона могла дати відповіді. Пахло вологим каменем, холодним металом і озоном — так пахне повітря перед сильною грозою. І раптом я почула гул доволі низький, вібруючий.
Поки я вагалася, ворота відчинилися самі, з тихим, ледь чутним скрипом, ніби зітхнули. І мене майже оглушив потік звуку.

  Подвір’я було гігантським. Кам’яна площа, що могла б вмістити кілька стадіонів, кипіла життям.
Я зробила кілька несміливих кроків уперед, і мене накрило справжнім шоком.
Тут було все, що тільки міг вигадати розбурханий мозок костюмера: плащі всіх відтінків натягнуті поверх металевих обладунків, дивні головні убори, шкіряні обладунки з різьбленням і простий льон. Але найбільше вражали самі люди.

  На перший погляд — звичайні юнаки та дівчата, їх батьки. Але щось у їхніх рухах, у позах, у надто різкому блиску очей і прискореному диханні видавало, що з ними щось не так. Всі були наче натягнуті струни. Хтось рухався надто плавно, наче перетікав, хтось занадто рвучко.
«Добре, Ліна, — думала я, притискаючи книгу до себе. — Це просто дуже дивний фестиваль. Закрита вечірка для рольовиків. Масовка для фільму про магію, куди я випадково зайшла».
Сонце мерехтіло крізь шпилі башт, підсвічуючи бруківку, а повітря було густим від аромату старовини й напруги.

  Я ледве встигала крутити головою. З протилежного боку двору, розсікаючи натовп, як криголам, йшов хлопець. Високий, статний, неймовірно вродливий, але з тією холодною красою, до якої страшно доторкнутися. Надто пізно я усвідомила, що він ішов просто на мене. Я хотіла відступити, але ноги наче прикипіли до бруківки.

  Він підняв очі. Вони були дивні — янтарно-карі, з якимись золотистими іскрами в глибині. Він навіть не сповільнився. І не торкнувся мене.
Він просто подивився.

  У цьому погляді була така суміш зверхності й сили, що мене наче вдарило невидимою хвилею в груди. Повітря між нами ущільнилося, стало твердим, як стіна, і жбурнуло мене назад.
— Що за?.. — тільки й встигла видихнути я.
І полетіла спиною на бруківку, готуючись до удару, але наткнулась на когось позаду, чиїсь сильні руки підхопили мене в останню мить, втримавши від падіння.
— Ой! — я вирівнялася, серце калатало десь у горлі. — Цей… нахаба! Ви бачили? Він мене навіть не торкнувся! Що він собі дозволяє?
— Ти як, ціла? — пролунав спокійний, веселий голос над вухом.
Я підняла очі й побачила свого рятівника: русяве волосся, що виблискувало на сонці, і світло-сірі очі, в яких скакали бісики. Він посміхався так широко, ніби все це було веселою грою.
— Так… здається… — я все ще кипіла від обурення, поправляючи футболку. — Я Ліна. 
— Я Літар, — хлопець підморгнув. — Перевертень, якщо ти ще не зрозуміла. І, між іншим, найчарівніший красень на цьому потоці. А той похмурий тип — це Дрімм. Він у нас дракон.

  Моє серце пропустило удар, а потім забилося ще швидше. «Перевертень. Дракон. Ну так, звісно. А я фея Вінкс. Вони просто знущаються з новенької».

  Саме тоді до нас підійшла дівчина. Вона виглядала, мабуть, найнормальнішою тут, хоча її довге руде волосся, заплетене в безліч косичок із металевими намистинами, виглядало екзотично. Очі — зеленувато-сірі, мудрі й трохи втомлені.
— Не звертай уваги, — сказала вона м’яко. — Наш величний Дрімм сьогодні не в гуморі. Мабуть, знову не виспався. Я Альта. Відьма.
— Відьма, перевертень, дракон… — я нервово хмикнула. — Ви тут усі так вживаєтеся в ролі? Правда ж?
Альта і Літар перезирнулися, але нічого не сказали.
— Ти мабуть скоро все зрозумієш, судячи з одягу, ти не місцева — Альта кивнула в бік центру площі. — І, якщо ти не в курсі, зараз почнеться Відбір. Ходімо ближче до Кристала.
«Який відбір?,  Куди я вляпалась?, Що це за дурдом взагалі?..» мої думки в той момент, з надзвичайною швидкістю переповнювали перегрітий мозок.

  Я зробила кілька кроків уперед, тримаючи книгу міцно, наче щит. Сотні людей стояли півколом.
Сонце вигулькнуло із-за башти і промінь впав на величезний камінь на постаменті посеред двору. Це був Кристал, прозорий, як сльоза, і гострий, як лезо.

  Поступово він почав світитися зсередини, повільно злетів у повітря і завис за метр від землі. Пролунав тонкий, високий звук, від якого завібрували зуби.

Кристал почав випускати промені світла, якось хаотично, різко.

  Білий промінь вдарив у натовп і вихопив високого блідого хлопця з татуюванням на шиї. Той здригнувся, ніби від струму, а потім розплився в хижій посмішці й гордо пішов за монумент. Натовп схвально загудів.
Потім світло знайшло дівчину з коротким чорним волоссям. Вона закрила обличчя руками, плечі її тремтіли, але коли вона їх опустила — очі сяяли неприродно яскравим блиском. Вона теж пішла до обраних.