Глава 2

  ​Перше, що повернулося — це звук. Гул, цокіт, далекі вигуки. Голова гуділа, ніби по ній вдарили мішком із піском.

  Я розплющила очі. Світ плив перед очима, розмитий і надто яскравий. Я сиділа на землі, спираючись спиною на холодну кам’яну стіну, і міцно, до болю в суглобах, стискала ту саму книгу.

​— Гей, ти жива? — чийсь голос пролунав зовсім поруч, але я не встигла побачити, хто це. Тінь майнула й зникла.

  Я спробувала підвестися. Ноги тремтіли. Карета, що налякала мене до напівсмерті, вже зникла, лишивши по собі лише хмару пилу, який осідав на моїх нових кедах.

  Навколо не було ані тієї крамниці, ані знайомої вулиці, ні старого годинникаря. Замість цього просто місто. Справжнє. Гучне. І абсолютно, до дрижаків, чуже.

  Бруківка — стара, різнокольорова, мов викладена з мозаїки, вела між високими кам’яними будинками, що тулилися один до одного, наче гриби. Зі стін звисали кришталеві кулі в кованих сітках, схожі на ліхтарі. Вони м’яко пульсували світлом, навіть удень. Так, саме пульсували рівно, глибоко, мов у такт диханню величезної істоти.

  Над дахами шмигали дивні створіння напівпрозорі, крилаті, розміром з долоню. Я б поклялася, що бачила людські силуети. Пташки? Комахи? Мікро-феї на дозвіллі?

— Так, Ліно, спокійно, — пробурмотіла я сама до себе, відчуваючи, як паніка підступає до горла. — Бабуся мала рацію. Коли кажуть “одягай панаму, щоб сонце не напекло голову” — треба слухати. А тепер маєш: галюцинації з ефектом присутності. Чудово. Просто блискуче.

  ​Я провела руками по волоссю, перевіряючи, чи воно на місці, й ущипнула себе за руку. Боляче.

  «Так, мисли логічно. Це фестиваль. Або розіграш. Прихована камера? Так, точно! Вон той тип у капелюсі з пером точно актор масовки. А кулі дорогі спецефекти. Я, певно, вляпалася у зйомки якогось фентезі-блокбастера. Тільки чому ніхто не кричить “Знято!”?»

  Я обережно визирнула з-за рогу будинку і завмерла.

  Попереду відкривалася широка площа, де вирував базар. Але не такий, як у нас цивілізований. Це було щось середнє між східним базаром і середньовічним ярмарком. Галас стояв такий, що заклало вуха.

  Там, у густому натовпі, я побачила продавців спецій — смаглявих, із темними, як ніч, очима, одягнених у яскраві туніки. Вони щось гучно вигукували, підкидаючи в повітря жмені різнобарвного порошку, що пахнув настільки гостро, аж у мене защеміло в носі. Поруч, брязкаючи металом, стояли кремезні ковалі в шкіряних фартухах. На їхніх прилавках виблискували не сувеніри, а справжні мечі, кинджали й кольчуги, від вигляду яких ставало моторошно.

  Трохи далі якась огрядна тітка, обвішана плащами до самих п’ят, оксамитовими, вовняними, з глибокими каптурами, торгувалася з худим дідусем. Між рядами, ледь не збиваючи людей з ніг, носилася босонога малеча, граючи у квача. А біля фонтану сиділа стара жінка, розклавши перед собою пучки сріблястих трав, які навіть звідси виглядали так, ніби світяться.

  ​Я зробила крок назад, ховаючись у тінь.

  Ні. Туди я не піду. У моїх джинсах і футболці я там буду як біла ворона. Або як мішень. Цей натовп лякав своєю реальністю. Це не декорації. Тут пахло життям і потом, залізом, прянощами й чужою мовою.

  ​Я пішла в інший бік, обираючи тихіші провулки. Тулилася до стін, обминаючи поодиноких перехожих. У кожному закутку щось ворушилося, тіні поводилися, як живі.

  Раптом я відчула на собі погляд.

  На кам’яному паркані сидів величезний рудий кіт із надірваним вухом. Він не тікав, не шипів. Він просто дивився на мене. Уважно, оцінююче, якось занадто по-людськи.

— Киць-киць? — невпевнено покликала я.

Кіт повільно, з гідністю нахилив голову, а потім… підморгнув мені лівим оком. Чітко і виразно. Після чого розвернувся і зник за парканом.

​— О, прекрасно, — прошепотіла я, відступаючи. — Просто чудово. Тут навіть коти знущаються. Точно, мене підмінили в пологовому, і я мала народитися в божевільні.

  Минуло, може, хвилин тридцять блукань. Сонце пекло, ноги в кедах гуділи від нерівної бруківки, а в роті пересохло. Страх потроху поступався місцем банальній втомі й голоду. А потім я відчула його — Запах.

  Пиріжки. Гарячі, смажені, з нотками м’яса, кориці й чогось такого смачного, що мій шлунок жалібно заурчав, ігноруючи всю магію навколо. Цей запах вів не на гучну площу, а в маленький затишний закуток між будинками.

  Не роздумуючи, я пішла на аромат, і натрапила на ятку, втиснуту між двома стінами. Вона виглядала напрочуд мирно: оздоблена різьбленими візерунками у вигляді лоз, із кольоровими стрічками, що тріпотіли на вітрі.

  За прилавком стояла жінка. І одразу стало зрозуміло, це не проста продавчиня тіста. Від неї віяло спокоєм і... зеленню. Так пахне ліс після грози, мох і папороть.

  Вона була висока, статна. Шкіра світла, трохи зеленувата, наче вкрита легким нальотом патини. Очі — кольору молодого листя, великі й трохи розкосі. А волосся, таке густе, темно-зелене зі смарагдовими переливами, заплетене в товсту косу, перев’язану срібною ниткою.

  Вона вправно загортала пиріжки в листя лопуха, віддаючи їх черговому покупцю — коротуну з рудою бородою.

  Коли черга дійшла до мене, вона підвела погляд.

— Загубилася, мала? — запитала вона. Голос був низький, приємний, як шум дерев. Вона посміхнулася тією особливою посмішкою, яка належить людям, що знають більше, ніж говорять. — Ти тут уперше, бачу. Одяг у тебе… цікавий. З півдня?

— Та ні, я просто... — я кашлянула, намагаючись звучати впевнено. — Шукаю вихід. Або вокзал. Може, тут ходить маршрутка в реальність? Або хоча б до центру?

  Вона розсміялася, коротко і дзвінко, як лісовий струмок.

— Маршрутка? Вокзал? Які дивні слова. Хм... Ти прийшла з-за Хребта, так?

— З-за чого?.. — я кліпнула, розуміючи, що брехати треба переконливіше. — Ем… ну так! Саме звідти. Туристка я. Екстремальний тур «Виживи без карти».