Глава 1

  Літо розкинуло свої жаркі, мов полум’я, крила над нашим передмістям. Сонце зависло над дахами старих будинків і сипало на все живе свої щедрі, аж надто гарячі промені. Здавалося, повітря можна було різати ножем — густе, липке, воно пахло пилом, липовим цвітом, гіркотою старої пічки і дитинством.

  Того вечора я йшла вузенькою вулицею додому, босоніж, відчуваючи, як земля — тепла, м’яка — піддається під п’ятами. Сандалі я несла в руках, подумки лаючи себе за те, що знову забула взутись перед виходом на гравій. Подумаєш, студентка майже, а все бігає як дитина.

— Ліно! Ану взуйся, бо п’яти, як у козака будуть! — пролунав скрипучий голос позаду.

  Я озирнулася. До мене, важко налягаючи на педалі старенького велосипеда «Україна», наближалася тьотя Ніна, наша місцева поштарка. Її велосипед скрипів так жалібно, ніби скаржився на життя і переповнену сумку з газетами, що теліпалася на багажнику. Сама тьотя Ніна, у незмінній хустці, збитій на потилицю, розчервонілася від спеки так, що зливалася з призахідним сонцем.

— Добрий вечір, тьотю Ніно! — гукнула я, пропускаючи її. — Та хай дихають, все одно асфальт плавиться. Ви як? Ще не втомилися крутити?

— Ой, дитино, та хіба ж це життя? Це каторга в сауні, — вона пригальмувала, витираючи чоло рукавом. — Ти бабі скажи, що пенсію тільки в вівторок дадуть, бо в касі знову щось наплутали. І не бігай боса, кажу! Жениха проґавиш, скаже — дикунка.

  Вона реготнула, дзвінко, на всю вулицю, натиснула на педалі й покотила далі, залишаючи за собою шлейф пилу й запаху друкарської фарби. Я лише посміхнулася їй у слід. У цьому було щось заспокійливе — світ міг котитися у прірву, але тьотя Ніна все одно розвозила б пошту і роздавала поради.

  Попереду, за поворотом, вже виднівся наш старий дерев’яний будинок. Там пахло м’ятою, сушеними травами і спокоєм. Бабуся казала, що в цьому домі час іде повільніше. І, чесно кажучи, я у це вірила.

  Навколо все жило своїм тихим, неспішним життям. Високі дерева над дахами схилялися одне до одного, шепотілися, і я ловила себе на думці, що вони, певно, обговорюють нас — людей. Може, сміються з нас, таких недалеких і швидкоплинних, з нашої метушні.

  Останнім часом, щоправда, цей спокій почав тріщати по швах. Не те щоб я вірила в забобони, але дещо відбувалося дивне. То сосни за хатою хиталися без вітру. То в саду чувся звук, схожий на дзижчання, але не комах, а… ну ніби якась мелодія. Іноді мені навіть ввижалося, що тіні під деревами змінюють форму. Стоїш, а вони — шурх, і вже наче дивляться прямо на тебе, і тягнуться за тобою. Ще й ставок у глибині лісу, де я любила сидіти, раптом почав пускати ідеальні кола на воді, навіть коли повітря стояло наче кисіль. Я б сказала, що жаби пустують, але жаби теж, мовчали.

  Навіть сусідський пес Бос, стара злючка-піввівчур, який зазвичай гарчав, коли бачив мене, тепер зустрічав мене, як старого друга. Бігав колами, стрибав і лизав руки, ніби я стала його улюбленицею.

— От ти диви, — бурмотіла я, гладячи його по грубій шерсті спини, — або спека мозок розтопила, або ти щось замислив, старий. Так, друже?

  Він лише хекав і дивився на мене так, нахиляючи голову то в один, то в другий бік, ніби щось розумів. І це було навіть трохи лячно.

  Бабуся сиділа на ґанку, перебираючи сушену ромашку. Її руки рухалися вправно і швидко, незважаючи на вік. Побачивши мене, вона відклала кошик і подивилася довгим, уважним поглядом.

— Прийшла? — тихо спитала вона. — Сідай, випий узвару, він у сінях холодний.

— Та я не хочу, ба, — я присіла на сходинку поруч. — Жарко так, що навіть пити ліньки.

— Спека — то не страшно. Страшно, коли холодом повіє серед літа, — загадково промовила вона, дивлячись кудись повз мене, на верхівки сосен. — Як швидко час летить, Ліночко. Ніби вчора тебе в колисці гойдала, а завтра ти вже в місто поїдеш. Книжки, вступ, доросле життя…

— Ба, ну чого ти починаєш? — я поклала голову їй на коліна. — Я ж на вихідні приїжджатиму. Нікуда я не дінусь від твоїх пиріжків.

— Дай Боже, дитино, дай Боже… — вона провела долонею по моєму волоссю. — Просто відчуваю я… зміни йдуть. Великі зміни. Ти там обережна будь, чуєш? Не все те золото, що блищить, і не кожні двері треба відчиняти.

  Я тоді лише знизала плечима, списавши її слова на старечу сентиментальність. Мені було не до філософії, у голові крутилися думки про іспити, гуртожиток і те, як воно — жити у великому місті без запаху сіна. Бабуся виростила мене майже з колиски, після загибелі батьків у авто трощі. Сподіваюсь вони мною пишатимуться, там, нагорі. Я не пам'ятаю їх, зовсім, єдина моя родина — це бабуся. Заздалегідь відчувала якусь тугу, змішану з передчуттям чогось нового.

  Наступного ранку я прокинулася від того, що сонце нахабно вирішило світити мені просто в очі, прямо крізь шпарину у шторах. День обіцяв бути пекельно спекотним, ще гіршим за попередній. Я наспіх поснідала, чмокнула бабусю в щоку, пообіцявши бути обережною, й побігла на трамвайчик, що з передмістя довго, але вірно прямував майже до центру міста — треба було купити підручники для підготовки. Цього разу я вже взула кеди, ноги не подякують, але асфальт у місті помилок не пробачає.

  Поїздка була… скажімо так, варіант для тих, хто хоче знати, як почуваються в духовці. Трамвай старий, як совість людська, вікна відкриті, але вітер не дув, повітря не ворушилось, а тільки гаряче дихало у потилицю. Люди сиділи мовчки, розпливаючись на сидіннях, як масло на пательні.