5 -

" Ступити й лихо позаду лишити "

Напів-людина гиготнула.

  - Бажаєте, щось передати ? Я можу прийти до ваших рідних?

 Цього разу Іван Мазепа не зміг його відштовхнути.

  - Людоньки...ви такі передбачливі та дурненькі. Загинеш від свого меча, воїн й...

 Максим вдалопідповз й торкнувся книги Шевченка. Як казав Шевченко "треба завжди намагатися". 

 Але на попередження з обох сторін Макс не зважав, майже привідкривши книгу, він раптом заверещав. Шия Мазепи почала зникати з кігтей чудовиська.

  - Козак, ти не зможеш піти. Бо... твоя доля вже вирішена.

Він майже розчинявся, майже ставав невидимим. Чудовисько було певно, що зможе його втримати. Але...

  - Не цього разу, свиня.

 Від болю горло розривалося, дівчина лише могла сказати кілька слів та підняти на монстра світлі очі.

  - Один козак взувався декілька літ, а інша не чує та не баче світ.

Макс крестився.

  - Ми усі перевмираємо.

Книга впала на каміння та вологу землю.

Силуєт людини знов став проявлятися. У повітрі гримануло. А дівчина ухилилася від очей чудовиська  та узалася за велику гілку.

 Один з мечів опустився на велику лапу. Позаду знов почувся голосний звук. Макс чхнув та теж вирішив схопитися за зброю, але тільки її не було. Старий чоловік без посмішки зробив ще великий випад, але марно. 

 Якби воно могло навіяти щось  Івану, то вже зробило б вирішальний удар, але Іван Мазепа все ще стояв.

  - Нам треба дійти до того краю, до того села. Воно набагато ближче.. ніж моє, то може.. - Макс відмахнувся від вітру.

 Якщо б вони повернули час назад все було б по іншому, по їхньому.

 Максим вже був поряд з дівчиною, він хотів було спитати що то в неї за пляма. Часу не було, як і сил.

  - Ви не питали себе чому ми з вами завжди потрапляємо у неприємності? - гигикнув, потім з'явився... з'явився і зник.

 Невідривно споглядаючи на усе це, Максим розумів він сильніший, так напів-людина була спритною. Хлоп здивувався, що майже ніяких відчуттів не було, немов хтось наближався і не відсував його, воно притягувало людей. Щоб..

 Ніби змушуючи не вставати на коліна, а глядіти, споглядати як пітьма лягає на землю. Дівчина застигла, з раптовою тривогою й занепокоєнням вона повільно усвідомлювала, що не може поворухнитися.

 "Там де сила там і страх. Або навпаки? Як гадаєш, красуня?"

 Макс затис між її долонями книгу, але виявив що сам слабне.

 На його обличчі та руках виступили маленьки краплини поту, він таки зміг змахнути їх.

 Я зумію, я допоможу їй. Хоч щось..я маю зробити.

 Якою б не була магічна природа цієї сутності вона вражала й насторожувала. Зараз хлопець не збирався відповідати собі на питання й знову питати її ім'я. Хоча вже було очевидно, що книгу вона тягала з собою надто довго. Хлоп й гадки не мав, що книга ця з роду Шевченків.

Він ясно бачив старі клаптики паперу й двійну обгортку, покоцану від жіночих нігтів. Дівчину, схоже не надто напружувала присутність тварюки.

 Але він не зовсім розумів, чи то вона так дихає від магії нелюда, чи то її просто взяла втома.

  - Я Максим, я хотів...

  - Я вже зрозуміла.

 Він знав, що йому не варто було лізти й дізнаватися, хто і звідки вона, але його охопила цікавість. А ще Макс був увесь у порізах й дуже (аж занадто) тупив.

 Було в цій жінці щось незрозуміле, невимовне й дивовижне...

Щось що...

  - Та бери ти зброю - Мазепа сплюнув кров.

  - Га? - Макс нічого не зрозумів.

  - Ну, яке тупе! Я тобі...

 Хтось гепнувся, але й цього разу козак зміг вирватися з рук монстра.

 Узявши дівчину за плече, хлоп щось сказав. Цього майже ніхто не почув.

 Мазепа привернув її увагу :

  - Дивіться туди, так туди! Там є виступ, там де поменше каменів! Є дерево.

  - Ото гниле одоробло.

  - Ну зараз буде.

Вона невдоволено спиралася на Макса. Більше нічого не сказала.

  - Слухайте..тупарі! Візьмеш зброю й прикриєш мою спину, а ти -

 козак ткнув в дівчину.

  - Годі! Зібралися. Не губи книгу та не галасуй, зробиш закляття. Тут надто волога земля, біля виступу краще. Там запалимо вогнище.

  - Може тут ще є гора? Чи куди нам ще потрібно  забиратися. Там земля гнила...

 Макс мовчав, але притримав її. Чудовисько продовжувало гратися. То тут, то там.

 Вони рушили. Коли вона в черговий раз почала відвертатися, то тканина зсунулась униз і Макс побачив знак. Напередодні він вже  не питав, але тепер наважився. Міцно стиснувши, він подумав що вона зазнала якихось змін, але й слова не вимовила. Вона була поряд, ця дівчина нізвідки й він вже не думав, що вона їм друг. Він ніби опинився у неволі, Макс спитав себе.

 "Хіба її рука може бути причетна до чогось лихого? До тортур"

  - В твоїх очах я бачу світ і цілий краєвид земель... Але повір, якщо ти зробила щось.. я маю знати - й цього разу вона сама наблизилась до Макса й не відступила.

  - Я людина. Цього має бути достатньо.

  - Не певен. Насправді це ж не просто символ, це дещо інше. Таких відмічали, щоб бачити світло.

Вона відштовхнула його.

 Макс не припиняв : 

  - Про таких говорили. Це не брехня! Світло Дажбога.

Уособлення сили та захисту від війни. Ти Дажбог...ти..

 Мазепа витяг з кишені кілька невеличких кігтів. Просипав їх на землю, отже захист від землі в них буде. Благо тоді їхня магія запрацювала. Песиголовець, щось замислив.

 Схоже, сьогодні доля повернулася не тільки до Макса задом.

 Козак майже горлав :

  - Тримайтеся за мій меч! В нього є підтримка й хлч захист працюватиме. Він... Таке вже було в історії. Не кожні істоти здатні ходити по землях козаків та наших воїнів, але він йшов. Попри те, що навіть був слабший за нас. Сьогодні історія не має повторитися. Головне, не слухайте його.