Сонячне проміння пробивалось крізь вікна. Над ними висіли пучки кропиви та чортополоху, над якими повільно крутились пилинки. Мслада місила тісто, у хатині пахло травами, мукою та свіжим молоком. Тільки розбиті глечик та тарілка під столом, говорив про те, що тільки декілька хвилин тому, в домівці було дуже шумно.
Вологі прядки волосся впали на чоло, вона переплила коси, сховавши віночок з кіс, під яскравою хусткою.
Виводила на хлібові узори: ось один хрестик, ось інший, ось маленький чоловічок - то людина, над ним велика куля - то є старий бог, про якого забули люди. Риски - то дерева, хвильки - вода, між ними маленькими тінями мали б ховатись духи, та Мслада хутко виводить біля кулі декілька рисок - скаже, що то сонце, а то дядько Генрик знову почне кричати, що вона бісова донька.
Коли він в люті в нього смішно трусяться довгі вуса, а очі наливаються злістю, як в скаженого борова. Тітка Лада звичайно на нього скрикне, а саму Мсладу пошле до курей, чи на ринок, чи до сусідки, спитати чи вродили в неї яблука восени і як доїхала, її донька Гануська до чоловіка. Коли Мслада повернеться з яйцями і новинами, що яблука не родили третій рік, а Гануська по дорозі заїхала до куми Цепилини і гостює там третій тиждень, то дядька й не буде в будинку:
- В шинок пішов, ірод клятий, - кинула тітка, сідаючи за стіл, - а ти не слухай дурня старого, у бісів дітей не буває, - вона говорить насмішливо, але Мслада так і не розуміє, чи вона сміється з дядька і з неї, чи то справді знає щось про нащадків бісів.
Хліб допікається в печі, кашу дівчина вже замотала в рушники, щоб не охолола до повернення Лади. Тітка пішла до сусідки, не тої що матір Гануськи, а до ксьондзової сестри - пані Лукерії. Та не мала господарства, і за молоко з яйцями платила золотими дукатами й столичними бажанками - тітка в неї виміняла за продукти собі золотий дукач на коралі, а Мсладі - зелені стрічки в коси. Вона так ті стрічки не вплела, очікуючи якогось особливого дня.
Цікаво скільки монет тітка вторгує цього разу?
Генрик напевно знову ж повіявся в шинок, жаліючись кожному хто готовий слухати на свою бідну долю. Бідний він, Генрик Младович, бо йому й його Ладі бог дітей так і не дав. Племінниця є, і та нездаль крива, яку заміж ні один мудрий чоловік не візьме. За такого мудрого чоловіка, як дядько, Мслада заміж і б не хотіла. Той любив кожного дня їсти вареники й жалітись на неї всім живим душам. Грубий як кабан, червоний як буряк, та й ще злий як скажений пес, дядько був ще й слабким духом. Кричати міг тільки на склабких, а от тітки боявся більше чим ікони Страшного суду й пана війта.
Тітка могла і нагримати і залишити дядька спати під хлівом. За її силу Мслада її і любила. І хотіла бути такою ж. Сильною, високою з темними кудрями й орлиним носом. От ніс Мсладі і лишився. Великий такий, пташиний. Сама вона маленька, м'яка й фігуриста, та тільки вся непомітна. Ніякі сільські парубки не бились за її увагу й за те, щоб повести її в танець. Не те, щоб Мсладі хотілося б танцювати з сільськими парубками, та через ладний шлюб вона могла б попрощатися хоча б з Генріком Младовичем і його нещасною долею. І не слухати, що ось ще день, і він вижене її з дому і помирати їй під чужими воротами. Тьху, дурень старий
#327 в Історичний роман
#4379 в Фентезі
палацові інтриги, словянська міфологія, смерть одного з персонажів
Відредаговано: 23.07.2022