Повний текст

ЗОЛОТО ЧЕМПІОНА

Просторий яскраво освітлений термінал аеропорту «Бориспіль» був заповнений силою-силенною людей: дорослі, діти, старі, журналісти, члени родин, представники влади. Присутні тримали у руках українські прапори та величезні букети квітів, і не стримували емоцій – сміялися, раділи, плакати. Не було жодного, у кого в очах не майоріла б радість чи захват. І усі, як один, з неприхованим напруженням дивилися в один бік – туди, звідки мали зайти пасажири літака, який щойно прибув до Києва.

Коли раптом відчинилися двері і до залу терміналу почали заїжджати і заходити члени української паралімпійської команди, народ одностайно видихнув і посунув уперед, бо кожен намагався першим побачити своїх – найближчих, найрідніших, найкращих у світі. Журналістські мікрофони націлились у прибулих, а численні об’єктиви відеокамер вже фокусувалися на обличчях, спортивних костюмах, олімпійських медалях, що сяяли золотом та сріблом.

Одним із перших з терміналу виїхав ветеран АТО 25-річний Андрій Терновий. Кароокий, смаглявий, широкоплечий, він випромінював дивовижну ауру впевненості та сили, і напевно міг би стати еталонним взірцем переможця. Саме так виглядали античні олімпійці, коли, увінчані лавровим вінком, урочисто поверталися до своїх домівок, де земляки вже готувалися поставити їм мармурові скульптури. Андрій сидів в інвалідному візку, вдягнений у чудовий олімпійський спортивний костюм, з любов’ю створений українськими дизайнерами. Позаду нього, штовхаючи візок, йшла Ірина Приходько – наставниця і вірний друг, котра супроводжувала його і підтримувала увесь цей час. Обличчя жінки теж сяяло, але ніби із середини, так гейби саме сонце оселилося в її душі і тепер освітлювало миле личко у дивний спосіб.

Завбачивши прибулих, народ стрімко і згуртовано посунув їм назустріч.

– Слава Україні! – почулося загальне привітання.

– Героям Слава! – радісно відгукнулися члени української збірної.

Спортсменів оточили, почали палко обіймати, цілувати, дарувати квіти.

Один із журналістів, що представляв відомий телеканал, підійшов до Андрія і виставив перед собою мікрофон. Водночас, його оператор негайно націлив на параолімпійця свою камеру.

– Андрію, вітаємо вас з перемогою на рідній землі! – захоплено мовив телевізійник.

– Дякую! – відповів Андрій, дещо спантеличений неабиякою увагою до своєї персони.

– Як долетіли?

– Чудово! Хоча і трохи виснажливо.

– Уся Україна спостерігала за вами, затамувавши подих. А у моїй родині, то просто молилися і тримали за вас кулачки. Чи важко вам було здобувати своє золото?

Андрій задумливо поглянув на журналіста, ніби розмірковував над відповіддю, аж раптом повернув голову до жінки, котра стояла позаду. Вона перехопила погляд спортсмена і лагідно усміхнулася.

– Спитайте Ірину, – мовив Терновий трохи втомлено. – Вона знає те краще.

Журналіст негайно перемкнув на жінку свою увагу, підніс до її обличчя свого мікрофона, в той час як оператор вже ловив у фокусі камери її вродливе личко.

– Ірино, чи важко було Андрієві змагатися за олімпійське золото?

Жінка уважно поглянула на журналіста своїми великими, ніби у газелі, очима, і перевела погляд на спортсмена. На її обличчі спалахнула сумна усмішка, а з грудей мимоволі вихопилося втомлене зітхання...

***

Щербатий місяць ледачкувато зазирав у вікна величезної старовинної будівлі, що стояла на правому березі широкоплинного Дніпра. По небу пливли поодинокі розхристані хмари, що повсякчас мінилися, утворюючи дивовижні образи. Тишу ночі порушував зазивний гук пугача, що шукав собі пару, та подекуди – нахабне нявкання збуджених котів.

В ординаторській обласного військового шпиталю було напівтемно. Над робочим столиком світилася настільна лампа, а у кутку мерехтів усіма фарбами телевізор. Там, по той бік блакитного екрану, вирували справжні турецькі пристрасті: кохання, ревнощі, підступ, відданість – усе було замішане у глевке тісто карколомного сюжету. На ліжку перед телевізором лежала 32-річна медсестра Ірина Приходько і уважно спостерігала за людськими колізіями. Вона мала навдивовижу привабливе личко: карі очі, чудові дужки брів, акуратний носик та трохи пристрасні вуста. Поряд чулося благеньке рохкання: її колега – 40-річна Марина Кавун, струнка, граційна білявка – дрімала на сусідньому ліжку, заколисана безкінечними розбірками туркень та турчинів. Вона не була шанувальницею східних серіалів, тому воліла за краще відіспатися на зміні – за першої ліпшої можливості.

Ірина дивилася серіал і мимоволі заздрила її героїням – красивим, струнким, привабливим, яких природа одарила усіма жіночими принадами. Сама ж бо була наповнена цілим букетом комплексів. Дратувало геть усе: власна комплекція, зайва вага, особиста вибагливість до протилежної статі, а подекуди – і власні романтичні мрії. Життя збігало, родини не було, стабільних стосунків теж, а мрія про дитину від коханого відсувалася все далі і далі, загрожуючи розтанути вранішнім туманом на манівцях суворого буття.

Коли зненацька почувся дзвінок, що попереджав про виклик до пацієнтів, Ірина повернула голову і поглянула, з якої саме палати надійшов виклик. А тоді звично перевела погляд на годинник – була «01:28».