Частина 2. Глава 1

1.

Когда толпа — носительница гнева, — Сочтя и перечтя века своих обид,

На глыбе силы воздвигает право.

О, в городах, внезапно потрясенных Кровавым празднеством и ужасом ночным,

Чтоб вознести и возвеликолепить себя, Душа моя, замкнись!

Максимилиан Волошин.

Июнь 1917 Париж, грудень 1917 року

Величезні вікна дочірнього відділен ня «Марамуреш Бланк Банку» виходили на бульвар Сакс. Широкий бульвар з гіллястими платанами закінчувався кам’яним парканом військової школи. За нею починалося Марсо ве поле, що простиралося до Ейфелевої вежі.

Щоразу, виходячи з будівлі банку наприкінці робочого дня, Георгій намагався зануритись у вир якоїсь із прилеглих вулиць, аби уникнути споглядання цього паризького маяка. З часом 111 він віднайшов кілька місць та вулиць, де його сповнювало відчуття перебування у Бухаресті.

Попри те, що сьогодні була субота, Георгій прийшов до відділення, щоб у спокійній атмосфері попрацювати над аналітичною за пискою, яку він готував за вказівкою служби інформації Генерального штабу.

По суботах на бульварі розпочинав працювати селянський продовольчий ринок, і Георгій, сидячи за сто лом біля вікна, час від часу поглядав зацікав лено на жваву метушню. Зненацька на столі задзвонив телефон. Це був Аристид. Він також «убивав» ранковий час у банку.

— Мон шер, Жорже, чи не буде тобі важко піднятися до мого кабінету, якщо, звичайно, ти не зайнятий важливими державними спра вами.

— Для вас, патроне, у мене завжди знай деться вільна хвилина, — у тон йому відповів Георгій. Він піднявся на другий поверх і зайшов до просторої зали, що швидше нагадувала ху дожній музей, аніж робочий кабінет.

Аристид курив люльку біля вікна. На тротуарі біля бу динку стояв шарманщик. З його старої шар манки лилася журлива мелодія.

— Я б із задоволенням зараз послухав ру мунського скрипаля у якомусь сільському шинку. Треба йому кинути кілька монет, бо не піде, — Аристид підійшов до широкого сто лу. — А у мене для тебе лист, мій друже. Хоча, як на мене, він геть не інтимного характеру, бо надісланий дипломатичною поштою до на шого посольства. І ще телефонував твій буха рестський бос, — умисно змовницьким тоном промовив він і простягнув Георгію опечатаний чотирма печатками конверт.

— Не інакше, як знадобилася допомога у відправленні третього ешелону із золотом до революційної Москви задля будівництва соціалізму.

— На жаль, мабуть, не лише блідолиций брат може двічі наступати на граблі. Є час від правляти ешелони і є час їх повертати, якщо, звісно, вийде. А на тебе, швидше за все, чекає довга дорога із сірого затхлого Парижа до за сніженої золотоглавої Москви.

Другий «золотий» ешелон було відправ лено до Росії 27 липня 1917 року. Тимчасовий уряд, як і царський, гарантував «збереження надісланих румунським урядом до Москов ської позичкової палати цінностей». Ешелон, що складався з 24 вагонів, під охороною ко 113 зацької сотні прибув до Москви 3 серпня. Під час його розвантаження випадково розбилося кілька ящиків. У результаті виявилося, що за мість золотих злитків, там були консерви. З’я сувалося також, що були відсутні дехто з осіб, які мали супроводжувати потяг. Керенський доручив розслідування справи Борису Савінко ву. Єдиним результатом цього розслідування став установлений факт, що ешелон обікрали на території Бессарабії. На той час Георгій був уже в Парижі у якості співробітника служби інформації, завдяки протекції Морузова.

За легендою, він належав до штату «Марамуреш Бланк Банку».

— Він зануда, як і його зламана шарманка, приходить сюди кожної суботи, — Аристид повернувся до вікна, прочинив його і кинув монети на тротуар.

— До речі, як поживає твій Санчо Панса? У єфрейтори його призвели?

— Не знаю. Останнього разу я бачився з ним у шпиталі рік тому перед від’їздом сюди. Коли Георгій зайшов до палати, де лежав Санду, той зустрів його щасливою і задоволе ною усмішкою:

— У нас була королева, та мене вона не впі знала.

— Ще б пак, ти ж бо був без героїчної чорної пов’язки на оці.

— Коли я звідси вийду, знайду Штефана й уб’ю його.

— І що? Це поверне тобі любов Маріци? З’їж ось краще апельсин і заспокойся. Це тобі від Морузова. — Георгій поклав йому на тумбочку пакунок з яблуками, у якому зверху лежало два апельсини.

— Апельсини? Я ж ніколи у житті їх не їв. Бачив тільки на картинках.

— Я їду до Парижа, — фраза прозвучала геть невесело.

— Боюся, ви там без мене пропадете. Ну що ж, гаразд, нехай, дай Боже, щоб пилося та їлося, а служба до голови не йшла. А наше діло — циганське.

Георгій промовчав у відповідь. Згодом Морузов обіцяв йому наглянути за Санду після виписки зі шпиталю. Відтоді він про циган чука не знав нічого.

— Ну, маю надію, що на ньому все зажило, як на собаці. Читай свою депешу і поїдемо, пообідаємо, я запрошую. Так, і не забувай — спалити її перед прочитанням, — Аристид весело розсміявся.

У своєму кабінеті Георгій відкрив пакет. У листі йшлося про те, що стан королівського  двору та евакуйованих держустанов у Яссах став безнадійним. Чиновникам стало нічим платити зарплатню, бо кредитні й казначей ські білети знаходилися у Петрограді й Москві.