4 глава

4

Одномісний номер для Георгія було зарезервовано у мансарді. Адміністратор повідомив, що у номері на нього очікує пан Морузов. У відповідь Георгій кивнув із розумінням і попросив останній номер газети «Adĕverul».

Піднімаючись білими мармуровими сходами, він відчув легке запаморочення. Перед очима раптом виник коридор в’язниці, яким його нещодавно конвоювали. Здавалося, що він зараз не в готелі, а в театрі. Увесь внутрішній вишуканий інтер’єр споруди підкреслював первісну мету її будівництва — с творення найелегантнішого національного театру.

Він не став стукати у двері, а відкрив їх і зайшов до номера. Кімната була доволі вузь кою, наче тамбур, але дорогі шпалери та меблі у стилі ампір робили її затишною. За невеличким прямокутним столиком навпроти односпального ліжка, біля якого стояла тумбочка, сидів чоловік у темно-с ірому костюмі з розгорнутою газетою в руках. Перед ним стояли попільничка з недопалками, спорожніла філіжанка з-під кави, дещо збоку лежала купа газет. Він уважно подивився на Георгія.

З протоколу допиту начальника секретної розвідувальної

служби румунської армії «Сигуранца»  Михайла Морузова (1940 р.)

Словесний портрет: зріст — 1 ,68 м;

статура —  міцна; обличчя —  округло- овальне; чоло —  широке;

волосся —  коричневе;

очі —  блакитні, брови — с вітлі,

ніс — з  горбинкою (профіль), прямий

(анфас); рот —  середній; підборіддя — к ругле;

особливі прикмети —  облисіння на чолі.

Вищої освіти не має.

Розмовляє російською, українською, болгарською, турецькою і татарською мовами.

— Добрий вечір у вашій хаті. Як ся маєте, пане Михайле? Чим займаєтеся? — з вернувся до нього Георгій і поставив саквояж на підлогу, потім повісив шинель на залізну, ковану вішалку, що стояла біля входу.

— Файно! Дякувати Богові, вуйку Георгію! А хата ця тепер ваша, добродію, —  гість усміхнувся, різко підвівшись з-за столу, зробив кілька кроків назустріч і простягнув руку.

Після міцного рукостискання вони обнялися, поплескуючи один одного по плечах. Затим Морузов повернувся до столу, а Георгій підійшов до вузького дерев’яного ліжка, застеленого товстою вовняною ковдрою з витканими на ній квітами, і за якусь мить повалився на нього. Він ліг горілиць і якийсь час дивився у стелю з яскравою кришталевою люстрою, а потім прикрив очі.

Михайло взяв до рук одну з газет, що лежали поруч. Це була болгарська газета. Перегортаючи її, він звернувся до Георгія, що лежав із заплющеними очима:

— Ми повечеряємо трохи пізніше, я тебе запрошую. Тут є дві гарні ресторації: «Траян» і «Пальма», а ще є «Інтимклуб». Як бачиш,

створено всі умови для роботи і відпочинку членів уряду. А поки що поговоримо тут.

Георгій припіднявся і сів, спершись спиною на стіну.

— Михайле, ти служиш у поліції?

— Ні, я більше не служу в поліції. Мене зараховано до складу Генерального штабу. Збір та аналіз інформації — ц е частина завдань, які я виконую. Останнім часом була дуже цікава робота з революційними активістами в російській армії. Вони агітували за дезертирство румунських солдатів російського та українського походження. Але ж ти не дезертир.

— Друже, якщо я не помиляюся, твоє навчання обмежилося трьома класами тульчинської школи. Хіба цього достатньо для служби у Генеральному штабі?

— Знаєш, я надивився на організацію розвідки і контррозвідки у нашому Генштабі людьми, які навчалися і в Парижі, і в Петербурзі, і в Берліні. Два роки тривала війна, за цей час вони не спромоглися виробити реалістичного плану воєнної кампанії після вступу до неї Румунії. Наслідки військового мистецтва цих освічених полководців ти відчув на власній шкурі.

Версія

Михайло Морузов народився 16 вересня 1887 року в селі Зебіль Тульчинського повіту в сім’ї священника Миколи та Марії Морузових.

Рід Морузових походить від козаків- запорожців з Добруджі, які оселилися тут через гоніння, яких вони зазнали від Катерини ІІ.

Мати має болгарське походження.

— Ти правий, я чимало відчув на власній шкурі, ще й досі усе свербить.

— Аби закінчити лекцію на цю тему, я висловлю свою думку. В академіях вивчають досвід останньої війни. З початком нової не всі генерали, обтяжені старими знаннями і досвідом, можуть пристосуватися до різких змін обстановки, і діяти в сьогоднішніх умовах. Навіть у російській армії виявилося не так багато «Брусилових». Та «повернімося до наших баранів». — Михайло дістав із внутрішньої кишені піджака портмоне, витяг з нього акуратно складену газетну вирізку і розгорнув її. —  Я прочитаю тобі цікаву заміточку з газети «Русский инвалид» за 1914 рік. Я її зберіг для майбутнього підручника для розвідників і контррозвідників. Ось послухай: «Бюро контршпіонажу, що існує при військовому міністерстві Франції, отримало відомості, що Німеччина створила у французьких воєнних портах і фортецях цілу сітку шпигунської організації, яка складалася з вродливих жінок. Ці шпигунки повинні, за наказом з Берліна, заводити романи з французькими офіцерами і випитувати в них таємниці державної оборони.

У вересні було заарештовано шпигунку- демимонденку Єву Ортнер, і днями її засуджено до одного року ув’язнення. Зараз у Тулоні поліція схопила більш небезпечну шпигунку «Соню», справжнє ім’я якої Клара Паперська. «Соня» вербувала свої жертви принагідно у таємних капищах опіуму, що існують у Марселі й Тулоні. До опіокурилень французькі моряки їздять, як у нас їздять до циган.

Уряд республіки суворо карає офіцерів за куріння опіуму. Але порок сильніший від страху покарання, і притони опіуму мають вигідні справи в Тулоні та Марселі… Опій послаблює волю. І «Соня» отримала багато потрібних для Німеччини таємних свідчень від морських офіцерів, які довіряли своїй подрузі воєнні секрети. Зараз судова влада розшукує інших спільників Клари- Соні Паперської».