2
Військовий слідчий вів допити заарештованих у приміщенні в’язниці суворого режиму, що знаходилася у середмісті Ясс. Їх доправляли сюди прямо з прибуваючих військових ешелонів. Кімната для допитів мало чим відрізнялася від камери: маленьке заґратоване віконце під стелею, стіни з облупленою сірою фарбою. На старому дерев’яному столі, замазаному чорнилом, лежала купа особистих справ, на які слідчий час від часу поглядав з огидою.
Конвоїр завів чергового арештанта у брудній сіро-зеленій формі без погонів з червоними петлицями піхотинця, у цивільних черевиках, обмотків, що були приналежністю форми, не було.
Арештований, тримаючи руки за спиною, зупинився перед табуретом, що стояв у двох метрах від столу. Він подивився прямо в очі слідчому, і це чиновникові не сподобалося.
Розкривши папку, той якийсь час удавав, ніби читає, хоча зміст йому вже був відомий.
— Звання, прізвище, ім’я? — промовив він, розтягуючи по складах кожне слово.
— Капрал 16-го полку Моцко Георгій, — з нехотя відповів той.
— Рік і місце народження?
— 30 грудня 1890 року, Сучава.
— Національність?
— Українець.
— З якого часу на військовій службі?
— А що там про це нічого не сказано? — усміхнувся арештант, кивком голови вказуючи на папку.
— Це допит, а не світська бесіда, тож, будьте ласкаві, відповідайте.
— З серпня 1916 року, доброволець.
— За що вас виключили з університету?
— За дуель. Попри те, що це допит, я не буду розповідати про її причини.
— Мене не цікавить лицарська епоха вашої біографії. Чи були ви агентом поліції? — з адав наступне питання слідчий.
— Ні.
— Ваш молодший брат Теофіл на дипломатичній службі і зараз перебуває у посольстві в Москві. Це так?
— Так, це брат по батьківській лінії, але ніжного листування з ним я не веду.
— Коли вас розстріляють, його повідомити? — глузливо запитав слідчий.
— Зробіть таку ласку. А коли у вашій установі розстрілюють? — н е вгавав капрал.
— Як заведено, на світанку. Ви вдарили офіцера. Я дивуюся, як вас одразу не розстріляли перед строєм за законами воєнного часу.
— Я зупинив офіцера, коли він почав бити рядового королівської армії. А розстріляти мене завадила німецька атака.
Остання фраза, сказана напрочуд увічливо, викликала у слідчого спалах гніву, що лише підтвердило постійно існуючу взаємну неприязнь між фронтовиками й тиловиками усіх мастей і, насамперед, військовою поліцією. Він встав й упритул підійшов до допитуваного, на його вилицях грали жовна.
Тепер слідчий дивився у вічі арештанту, здавалося ще мить, і він його вдарить. Але вдарив він щосили чоботом по табуретці, так, як вибивають з-під ніг засудженого до повішення.
Цієї миті відкрилися двері, і на порозі постав тюремний наглядач з тацею в руках. На таці стояли у латунному підскляннику склянка з чаєм та дві невеликі тарілки, прикриті несвіжою білою серветкою.
— Постав на стіл, — буркнув слідчий.
Наглядач виконав команду і вийшов із кімнати.
Слідчий підійшов до столу, взяв чай і повернувся спиною до капрала. Дивлячись у вікно, він зробив кілька ковтків, потім сів, знову розкривши папку.
— Ви знаєте Михайла Морузова?
— Я знаю не лише його, а й усіх його братів і сестер. Він сьома дитина в родині. Але як це
стосується моєї справи?
— Припиніть задавати питання. Ще раз повторюю, тут питання задаю я. Як ви познайомилися З Михайлом Морузовим?
— Після смерті матері я втік із дому до Тулчі і три роки жив у липован*. Батько Михайла —
священник Преображенської церкви у Тулчі.
* Старовіри, що переселилися наприкінці ХVII — на початку XVIII століть після церковних реформ Никона до Молдавського князівства. Згідно з однією з версій, назва «липовані» походить від спотвореного слова «пилипівці», за іншою — від липових гаїв, де липовані ховалися. Слово вперше зустрічається у австрійському документі від 1733 року. Згодом до липован доєднали козаков-н екрасівців, що залишилися в Румунії після переселення частини їхніх єдиновірців.
— Російську мову ви вивчили там?
— Так, у церковно- приходській школі.
— На сьогодні допит закінчено. Завтра продовжимо.
— На світанку?
— Конвой ний! — вигукнув слідчий.
Двері відчинилися, солдат у пом’ятій пілотці і мішкуватій формі витягнувся струнко. — Відведіть.
— Смачного, — з нову шанобливо промовив арештант і вийшов з кімнати.
Слідчий сердито подивився йому в спину і відклав убік особисту справу.
Вийшовши в коридор, арештант почав чухати живіт та боки, що нестерпно свербіли. Під