Золото Батьківщини

2 глава

2

Військовий слідчий вів допити заарештованих у приміщенні в’язниці суворого режиму, що знаходилася у середмісті Ясс. Їх доправляли сюди прямо з прибуваючих військових ешелонів. Кімната для допитів мало чим відрізнялася від камери: маленьке заґратоване віконце під стелею, стіни з облупленою сірою фарбою. На старому дерев’яному столі, замазаному чорнилом, лежала купа особистих справ, на які слідчий час від часу поглядав з огидою.

Конвоїр завів чергового арештанта у брудній сіро-зеленій формі без погонів з червоними петлицями піхотинця, у цивільних черевиках, обмотків, що були приналежністю форми, не було.

Арештований, тримаючи руки за спиною, зупинився перед табуретом, що стояв у двох метрах від столу. Він подивився прямо в очі слідчому, і це чиновникові не сподобалося.

Розкривши папку, той якийсь час удавав, ніби читає, хоча зміст йому вже був відомий.

— Звання, прізвище, ім’я? —  промовив він, розтягуючи по складах кожне слово.

— Капрал 16-го полку Моцко Георгій, — з нехотя відповів той.

— Рік і місце народження?

— 30 грудня 1890 року, Сучава.

— Національність?

— Українець.

— З якого часу на військовій службі?

— А що там про це нічого не сказано? — усміхнувся арештант, кивком голови вказуючи на папку.

— Це допит, а не світська бесіда, тож, будьте ласкаві, відповідайте.

— З серпня 1916 року, доброволець.

— За що вас виключили з університету?

— За дуель. Попри те, що це допит, я не буду розповідати про її причини.

— Мене не цікавить лицарська епоха вашої біографії. Чи були ви агентом поліції? — з адав наступне питання слідчий.

— Ні.

— Ваш молодший брат Теофіл на дипломатичній службі і зараз перебуває у посольстві в Москві. Це так?

— Так, це брат по батьківській лінії, але ніжного листування з ним я не веду.

— Коли вас розстріляють, його повідомити? —  глузливо запитав слідчий.

— Зробіть таку ласку. А коли у вашій установі розстрілюють? — н е вгавав капрал.

— Як заведено, на світанку. Ви вдарили офіцера. Я дивуюся, як вас одразу не розстріляли перед строєм за законами воєнного часу.

— Я зупинив офіцера, коли він почав бити рядового королівської армії. А розстріляти мене завадила німецька атака.

Остання фраза, сказана напрочуд увічливо, викликала у слідчого спалах гніву, що лише підтвердило постійно існуючу взаємну неприязнь між фронтовиками й тиловиками усіх мастей і, насамперед, військовою поліцією. Він встав й упритул підійшов до допитуваного, на його вилицях грали жовна.

Тепер слідчий дивився у вічі арештанту, здавалося ще мить, і він його вдарить. Але вдарив він щосили чоботом по табуретці, так, як вибивають з-під ніг засудженого до повішення.

Цієї миті відкрилися двері, і на порозі постав тюремний наглядач з тацею в руках. На таці стояли у латунному підскляннику склянка з чаєм та дві невеликі тарілки, прикриті несвіжою білою серветкою.

— Постав на стіл, —  буркнув слідчий.

Наглядач виконав команду і вийшов із кімнати.

Слідчий підійшов до столу, взяв чай і повернувся спиною до капрала. Дивлячись у вікно, він зробив кілька ковтків, потім сів, знову розкривши папку.

— Ви знаєте Михайла Морузова?

— Я знаю не лише його, а й усіх його братів і сестер. Він сьома дитина в родині. Але як це

стосується моєї справи?

— Припиніть задавати питання. Ще раз повторюю, тут питання задаю я. Як ви познайомилися З Михайлом Морузовим?

— Після смерті матері я втік із дому до Тулчі і три роки жив у липован*. Батько Михайла —

священник Преображенської церкви у Тулчі.

 

*    Старовіри, що переселилися наприкінці ХVII —  на початку XVIII століть після церковних реформ Никона до Молдавського князівства. Згідно з однією з версій, назва «липовані» походить від спотвореного слова «пилипівці», за іншою —  від липових гаїв, де липовані ховалися. Слово вперше зустрічається у австрійському документі від 1733 року. Згодом до липован доєднали козаков-н екрасівців, що залишилися в Румунії після переселення частини їхніх єдиновірців.

— Російську мову ви вивчили там?

— Так, у церковно- приходській школі.

— На сьогодні допит закінчено. Завтра продовжимо.

— На світанку?

— Конвой ний! —  вигукнув слідчий.

Двері відчинилися, солдат у пом’ятій пілотці і мішкуватій формі витягнувся струнко. — Відведіть.

— Смачного, — з нову шанобливо промовив арештант і вийшов з кімнати.

Слідчий сердито подивився йому в спину і відклав убік особисту справу.

Вийшовши в коридор, арештант почав чухати живіт та боки, що нестерпно свербіли. Під




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше