1 глава

1

«Надішліть нам допомогу, якої ми так потребуємо. Ми зіткнулися зі значно сильнішими збройними силами, ніж очікувалося. Тільки ти здатен нам допомогти і ти повинен нам допо могти, Нікі!» Ці рядки королева Румунії Марія Олександра Вікторія Единбурзька написала своєму двоюрідному братові Миколі ІІ у ве ресні 1916 року, коли ще й місяця не минуло після вступу Румунського Королівства у війну на боці Антанти. Бачилися вони трохи більше двох років тому під час візиту Миколи ІІ до Румунії.

Це була остання подорож російської імператор ської родини за кордон. «Свято, якого ще не бачили у Констанці» — так писала про ці по дії місцева преса. Напередодні, як заведено, гарячково ремонтувалися міські будівлі, дер жавні установи та паркани.

Вимощувалися вулиці, якими мало пройти військо гарнізону,  встановлювалися ліхтарі, зводилися тріум фальні арки для публіки. Знаменита алея з’єднала павільйони коро леви та государя Росії. Вона тягнулася до міста, наче дорога квітів, прикрашена хризантемами та електричними гірляндами. Відкрите у серпні 1910 року фешенебельне казино на набережній також було включено до програми відвідин імператорської родини.

У казино регулярно збиралися вершки євро пейської аристократії. Ранком 1 липня 1914 року близько ста тисяч осіб — місцевих жителів, румунів зі всієї кра їни у святковому одязі, а також штивних іно земців — прямувало до набережної Констан ци.

Попри сувору заборону визирати з вікон, мешканки будинків розпусти поприкипали до вікон, розглядаючи публіку. Надвечір вони також очікували надзвичайного свята у своїх володіннях. Від еспланади до пристані тягнулася коло на автомобілів з генералами та послами у па радних мундирах. Гармати громом гриміли вздовж усього узбережжя Чорного моря.

Дзвони соборів та церков благовістили: «Ласкаво просимо, Ваша Величносте». За святковим виблискуванням приховувалася зовнішньополітична напруженість пе редгрозової Європи. Румунія, яка опинилася поміж двома силами, що наїжачилися, — Ан тантою і Триєдиним союзом, — мала зробити свій остаточний вибір.

Поява короля Кароля І, спадкового прин ца Фердинанда та його сина в російських вій ськових строях викликала безмежну радість натовпу. Король тримав у руці фельдмаршаль ський жезл, прийнятий двома роками раніше від імператора Миколи ІІ.

Здавалося, жереб кинуто. Але до історичного кроку ще проляжуть дворічні сумніви та Брусиловський прорив російської армії, що обіцяв лаври переможцям. Знаковими є слова міністра закордонних справ Сазонова у доповідній записці цареві: «Руму нія спробує приєднатися до тієї сторони, яка виявиться сильнішою і яка зможе пообіцяти їй найбільші вигоди».

Увесь цей час Марія, яка отримала титул королеви у жовтні 1914 року, схиляла свого вінценосного чоловіка німецького походжен ня виступити на боці Антанти. І ось, нарешті, рішення прийнято: румунська армія перейде через Карпати. Кордон з Австро-Угорщиною закрито.

Нота про оголошення війни Австро-Угорщині передана послом Румунії у Відні. Публіка Бухареста зустріла новину про оголо шення війни вибухом піднесення: «Хай живе війна, хай живе Румунія!» 27 серпня 1916 року тисячі громадян і сту дентів з трикольоровими прапорами співали перед королівським палацом «Збудіться, румуни», «До зброї!», «Марсельєзу». Все це дуже нагадувало російське: «Кричали женщины: «Ура!», и в воздух чепчики бросали».

Протверезіння від ейфорії настало значно раніше, ніж очікувалося. Бравурні світлини солдатів румунської армії, які крокували мар шем на передову зі скрипалем перед строєм, змінилися на більш похмурі.

Румунська армія зазнавала поразки за поразкою у Трансильва нії та Добруджі. 6 грудня 1916 року німецько- болгарське військо взяло Бухарест. Румунська армія зазнала великих втрат: до 60 тисяч за гиблими, пораненими і полоненими. Буквально напередодні, 20 листопада, ко ролівську родину та уряд поспіхом було ева куйовано до Ясс. Провінційне містечко стало тимчасовою столицею Румунії.

На той час його населення становило близько 80 тисяч. З прибуттям до 14 нього майже 300 тисяч біженців, включаючи цивільне населення, чиновників усіх рангів, представників військово- дипломатичного кор пусу, різних штабів розгромленої армії, цей «Ноїв ковчег» занурився у море хаосу. Королева Марія змушена була прожити два тижні на станції Градждурі, що у 23 км від Ясс.

Щоранку вона в уніформі медичної сестри, у супроводі придворних дам та бригади добровольців, зустрічала ешелони з поранени ми та хворими на тиф. У військових госпіталях вона працювала нарівні з медсестрами. «Матір поранених» — так називали її солдати. Незмінний супутник війни — тиф — «по жинав смертельне жниво», незважаючи ні на ранги, ні на суспільний стан своїх жертв. Принц Мірча, молодший із дітей короля Фер динанда та королеви Марії помер від черевного тифу 2 листопада у віці чотирьох років.

Та чим складнішою ставала ситуація, тим завзя тішою була королева, вселяючи впевненість своєму оточенню та заспокоюючи стражден них. Керівництво залізниці тим часом без осо бливих успіхів намагалося відновити порядок.

Евакуація всього рухомого складу призвела до блокування залізниці. На тисячу кілометрів  залізничних доріг Молдови були хаотично розкидані ешелони з військовою технікою та різноманітними вантажами.

На станції Ясси у пасажирських вагонах мешкали чиновники, які не змогли знайти житло у місті. У нашвидкуруч збитих бараках- притулках перебували поранені, очікуючи від правки до госпіталів. Поруч у «теплушках» ще лишалися трупи солдатів, померлих від ран або замерзлих. Ті, хто бачив усе на власні очі, порівнювали цю вражаючу картину з «Пеклом» Данте.